Розділ 4. Теоретичні проблеми організації економічної діяльності людини на макроекономічному рівні

Грошово-кредитне регулювання розглядається як складова загальної системи державного регулювання економіки. Грошово-кредитне регулювання — це комплекс регулюючих дій і заходів держави у сфері грошового та кредитного ринків, насамперед, забезпечення стабільності їх функціонування шляхом оптимальної регламентації грошового обігу відповідно до потреб розвитку національної економіки. Вирішальну роль при цьому відіграє завдання забезпечення економіки повноцінною та стабільною національною валютою, сприяння залученню кредитних ресурсів до фінансування економічного розвитку. Завдяки забезпеченню стабільності національної валюти здійснюється стимулювання сукупного попиту, збалансованість платіжного балансу, підтримання високого рівня зайнятості і низької інфляції. Виняткова важливість забезпечення стабільності національної валюти зумовлюється існуванням теоретичних і емпіричних доказів від’ємного зв’язку між макроекономічними показниками та інфляцією.

Головна мета грошово-кредитного регулювання економіки — безпека та стабільність грошової та кредитної системи, захист інтересів позичальників і кредиторів.

До основних інструментів грошово-кредитного регулювання економіки відносяться: контроль обсягу і структури грошової маси в обігу, регулювання і контроль за утворенням фінансово-кредитних організацій, нагляд за поточною діяльністю фінансово-кредитних організацій, рефінансування банків, регулювання реорганізації і ліквідації фінансово-кредитних організацій, управління золотовалютними резервами, регулювання імпорту та експорту капіталу, валютне регулювання. У 2000-х рр. валютне регулювання в Україні згладжувало різкі коливання на внутрішньому валютному ринку і вирішувало проблеми стерилізації вільної ліквідності, яка виникала у період сталого притоку іноземної валюти в країні і нагромадження золотовалютних резервів.

Під час глобальної фінансово-економічної кризи 2008—2009 рр. гостро постала проблема спекулятивного транскордонного руху капіталу у світовому масштабі, що призводило фактично до руйнації фінансових ринків слаборозвинених країн. В умовах високого ступеня взаємозалежності національних фінансових ринків і високої волатильності портфельного іноземного капіталу, економісти ставлять завдання щодо обмеження мобільності цього капіталу. Йдеться, наприклад, про впровадження так званого «податку Тобіна» (Джеймс Тобін — американський економіст, лауреат Нобелівської премії 1981 р.). Податок Тобіна — міжнародний податок на валютні операції, запропонований у 1972 р. Дж. Тобіном, який стверджував, що оподаткування короткочасних валютних операцій допоможе приборкати фінансово-кредитну спекуляцію.

Для механізму грошово-кредитного регулювання характерна гнучкість, швидкість реалізації, відносна простота, технічний характер (незалежний від політичної кон’юнктури й уподобань) тощо.

20.4. Банківська система та її функції. Монетарна політика Центрального банку

Банківську систему країни утворює вся сукупність банків у національній економіці. Банківська система — це сукупність різноманітних банківських інститутів, що створюють, акумулюють і надають у позику грошові кошти, а також проводять інші банківські операції. Структура національної банківської системи визначається економічними і юридичними чинниками. Законодавство країни встановлює норми, у межах яких може функціонувати і розвиватися банківська система. Банківська система має діяти як єдиний цілісний фінансово-кредитний механізм, який би ефективно обслуговував потреби національної економіки.

Відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність», вітчизняна банківська система складається з Національного банку України та інших банків, а також філій іноземних банків, що створені і діють на території України. Банки — юридичні особи, які на підставі банківської ліцензії, що видається НБУ, мають виключне право надавати банківські послуги. Банки — це спеціальні кредитні установи, що виконують посередницькі функції при здійсненні платежів і кредитних операцій суб’єктів.

Історично спочатку існувала банківська система зі 100-відсотковими грошовими резервами. 100-відсоткові резерви дозволяли банкам у будь-якій ситуації виконувати свої зобо­в’язання перед вкладниками. Проте поступово банки з'ясували, що кількість грошей, які клієнти віддавали їм, завжди перевищувала суми, які вони вилучали. У цих умовах банки почали надавати частину грошей своїх вкладників іншим особам за певну плату (під певні проценти). Це стало початком створення банківської системи з частковими грошовими резервами. В банківській системі часткових резервів банки утримують частину грошей, які віддають їм (депонують) їхні вкладники, у резервах, а іншу — надають у кредит.

Сучасна банківська система діє на основі принципів резервної системи. Банківська резервна система дає можливість встановити найоптимальніші взаємовідносини між центральним та іншими банками з приводу регулювання грошового обігу і кредитних відносин. Кожен банк за рахунок своїх відрахувань створює резервний фонд, який зберігається при установах цент­рального банку країни. Систему обов’язкового резервування побудовано на мінімальних резервних вимогах до банків з метою забезпечення ліквідності банківської системи. Принцип резервної системи забезпечує необхідні передумови для надійної ефективної роботи банків, підтримання їх ліквідності у будь-якій кризовій ситуації.

Класичний приклад національної банківської резервної системи — Федеральна резервна система (ФРС) США. У США закон про Федеральну резервну систему було прийнято ще у 1913 р. ФРС складають дванадцять федеральних резервних банків та приватні комерційні банки — члени ФРС.

Основною суперечністю банківської системи є супереч­ність між прибутком та ліквідністю банків. Ліквідність банку — це його здатність забезпечувати вчасне виконання своїх зобов’язань, насамперед задовольнити вимоги клієнтів (вкладників). Банки обов’язково повинні дотримуватися належного рівня ліквідності. Суть суперечності між прибутком та ліквідністю банку в тому, що з одного боку, кожний банк прагне одержати максимально можливий прибуток; для цього він намагається максимально розширювати свої операції — збільшувати обсяги надання позик; а з іншого боку, кожний банк обов’язково повинен мати в своєму розпорядженні кошти (готівку і резерви), щоб забезпечити видачу грошей на першу вимогу клієнта (вкладника). Найбільша загроза в діяльності банку виникає тоді, коли всі вкладники або їх більшість захочуть закрити свої рахунки і забрати свої внески. Банки завжди намагаються забезпечувати відповідність між обережністю у підтриманні ліквідності і прибутком. Надійним і стабільним можна вважати той банк, який зумів досягти компромісу між ліквідністю і прибутком.

Фінансове посередництво здійснюється банками у формі банківських операцій — пасивних і активних.

Пасивні банківські операції — це операції з мобілізації ресурсів банку, тобто операції щодо залучення в банк грошових коштів на рахунки і депозити. Пасивні операції пов’язані з утворенням банківських ресурсів, у тому числі й шляхом отримання кредитів від інших банків, емісії власних цінних паперів. Банківські ресурси складаються з власного капіталу банків і залучених коштів. Більшу частину банківського капіталу становлять залучені кошти.

Залучення коштів у вклади та розміщення ощадних (депозитних) сертифікатів становить зміст депозитних операцій банків. Депозити утворюються за рахунок коштів у готівковій або у безготівковій формі, у гривнях або в іноземній валюті, що розміщені юридичними особами чи громадянами (клієнтами) на їх рахунках у банку на договірних засадах на певний строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства та умов договору.

Активні банківські операції — це операції з розміщення мобілізованих банком ресурсів, тобто використання банківських ресурсів, насамперед надання акумульованих коштів у кредит.

У ході самих активних операцій у банківській системі «створюються» гроші — вклади (кошти, що надаються в позику, зосереджуються на спеціальних рахунках). Кредитна емісія призводить до «створення» банківських (кредитних) грошей, і як наслідок — до збільшення грошової пропозиції. Значно зростає можливість банків щодо «створення» грошей в умовах міжбанківських розрахунків, коли виникає міжбанківська система багаторазових депозитних внесків. Ця можливість «створювати» гроші обмежується завданнями підтримання ліквідності банку, а також необхідністю тримати обов’язкові резерви на рахунках в центральному банку.

Чим більше різноманітних операцій проводить банк, тим вища його конкурентоздатність, тим міцніші позиції на ринку банківських послуг. Йдеться про такі операції і послуги, як: здійснення розрахунків за дорученням клієнтів та їх касове обслуговування; ведення рахунків клієнтів; фінансування інвестицій; залучення у вклади (депозити) коштів та банківських металів; розміщення залучених у вклади (депозити) коштів; випуск власних цінних паперів; операції із валютними коштами та ін.

Специфікою банківської справи є її висока рентабельність, що пов’язано з відносно низьким рівнем собівартості банків­ської продукції, незначними і в основному постійними банківськими витратами, можливістю малими зусиллями здійснювати досить значний обсяг робіт тощо.

Провідну роль у банківській системі відіграє центральний банк. Центральний банк країни — це емісійний банк, який має право монопольного випуску грошових знаків в обіг. Основною причиною заснування історично перших центральних банків було полегшення фінансування уряду, забезпечення для дер­жави доступних джерел фінансування своїх видатків. Центральний банк має автономний статус, при цьому він підтримує загальну економічну політику уряду відповідно до конституції та законодавства. Центральний банк є незалежним від уряду, але він функціонує в рамках загальних структур держави.