Розділ «Частина ІV. Професійно-управлінські аспекти вищої школи»

32. Шифрин М. Б. Стратегический менеджмент / М. Б. Ши­фрин. — СПб.: Питер, 2006. — 240 с.

З тих часів, коли управління почало розглядатися як особливий вид діяльності, уявлення про нього постійно трансформувалися. На наш час налічується велика кількість різноманітних наукових концепцій, теорій управління та підходів до нього.

Практика управління є надзвичайно давньою. Вона складалася впродовж тисячоліть світової історії. Ще на глиняних табличках, датованих третім тисячоліттям до нашої ери, записані закони стародавньої Шумерії, які свідчать про існування там практики управління.

Виділяють певні історичні періоди розвитку теорії і практики управління:

Стародавній період. Він уважається найбільш тривалим періодом розвитку управління — починаючи з 9—7 тисячоліття до нашої ери й орієнтовно до початку XVIII ст. Цей період характеризується накопиченням досвіду управління, яке ще не було виділено в самостійну галузь знань.

Аналіз наступного — індустріального періоду розвитку теорії і практики управління (1776—1910 рр.) дає підставу для виділення вчення Р. Оуена, який першим звернув увагу на людей-виконавців як фактор ефективності виробництва. Його ідеї гуманізації управління виробництвом, а також визнання необхідності навчання, поліпшення умов праці і побуту працівників залишаються актуальними і сьогодні.

Інтенсивний розвиток промисловості в ХІХ ст. значно ускладнив завдання управління підприємствами, і для їх успішного вирішення вже не вистачало досвіду. У результаті усвідомлення цього почалися пошуки принципів ефективного управління виробництвом, виникли перші теорії на­укового управління. Вони стали реальною основою діяльності управлінців.

Незважаючи на довготривалий час розвитку як зарубіжної, так і вітчизняної практики управління, до ХХ ст. по­яви і оформлення управління як науки, як галузі наукових досліджень не відбувалося. Початком визнання управління наукою і самостійною галуззю досліджень переважна більшість науковців вважає 1911 рік, коли було опубліковано книжку американського інженера Фредеріка У. Тейлора «Принципи наукового управління». Розуміння того, що для ефективного досягнення цілей організацією можна управляти систематизовано, звичайно, не виникло відразу. Ця концепція розвивалася протягом тривалого проміжку часу, починаючи з середини ХІХ ст. до 20-х років ХХ ст.

Третій період розвитку теорії і практики управління — систематизації й інформатизації (1911 — до теперішнього часу).

Розвиток управління як наукової дисципліни не являє собою серію послідовних кроків уперед. Це були декілька підходів, які часто збігалися. Об’єкти управління — це і техніка, і люди. Отже, успіхи в теорії управління завжди залежали від успіхів в інших, пов’язаних з управлінням галузях — таких, як інженерні науки, математика, психологія, соціологія, антропологія тощо. З розвитком цих галузей знань, дослідники у сфері управління дізнавалися все більше про фактори, що впливають на успіх організації. Ці знання допомагали спеціалістам зрозуміти, чому деякі попередні теорії інколи не витримували перевірки практикою, і знаходити нові підходи до управління. Нині в науковій літературі з теорії управління виділяють його основні школи, що здійснили суттєвий внесок у розвиток теорії і практики управління: школа наукового управління (1885—1920 рр.); адміністративна (класична) школа управління (1920—1950 рр.); школа людських відносин (1930—1950 рр.); школа поведінкових наук (1950 — до сьогодення); школа науки управління (кількісного підходу) (1950 — до сьогодення).

Підхід щодо виокремлення різних шкіл в управлінні отримав розвиток у першій половині ХХ ст. При цьому кожна школа тлумачиться як сукупність концепцій щодо розуміння сутності, принципів, функцій і методів менеджменту як організації управління і як процесу прийняття управлін­ських рішень на основі мети, програми дій, інформації тощо. Саме цим визначається спільність, відмінність і водночас історична значущість шкіл управління для розвитку теорії і практики менеджменту.

8.2. Нормативно-правове забезпечення навчально-виховного процесу

Законодавство України про освіту базується на основі положень Конституції України від 28 червня 1996 року. Зокрема, стаття 53 визначає право кожного громадянина на освіту. Держава забезпечує доступність і безкоштовність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної та вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої й післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій і пільг учням і студентам. При цьому здобуття основної загальної освіти в Україні визнається конституційним обов’язком. Стаття 54 закріплює гарантії свободи наукової й технічної творчості й розвитку науки, сприяння науковим зв’язкам України зі світовим співтовариством. Крім цього, у статті 92 закріплено виключне право Верховної Ради України визначати основи регулювання освітньої діяльності, а в статті 116 закріплено обов’язок Кабінету Міністрів України з забезпечення єдиної державної політики щодо управління освітньою галуззю.

Ключову роль у системі нормативно-правових актів щодо питань освіти відіграє ціла низка законів, прийнятих Верховною Радою України, які деталізують загальні положення Конституції України щодо освіти. Серед найважливіших законодавчих актів можна назвати Закони України «Про освіту», «Про наукову й науково-технічну діяльність», «Про професійно-технічну освіту», «Про загальну середню освіту», «Про позашкільну освіту», «Про дошкільну освіту», «Про вищу освіту».

Крім законів в освітній сфері, діють й інші нормативні акти: Укази президента, Постанови ВРУ й Кабінету Міністрів України, накази й розпорядження міністра освіти і науки, інструкції, рекомендації, циркулярні листи тощо.

Державна політика в галузі вищої освіти визначається Верховною Радою України і ґрунтується на принципах: 1) доступності та конкурентності здобуття вищої освіти кожним громадянином України; 2) незалежності здобуття вищої освіти від впливу політичних партій, громадських і релігійних організацій; 3) інтеграції системи вищої освіти України в світову систему вищої освіти при збереженні і розвитку досягнень та традицій української вищої школи; 4) наступності процесу здобуття вищої освіти; 5) державної підтримки підготовки фахівців для пріоритетних напрямів фундаментальних і прикладних наукових досліджень; 6) гласності при формуванні структури та обсягів освітньої та професійної підготовки фахівців.

До державних органів управління освітою в Україні належать:

— Міністерство освіти і науки України (МОН України). Воно є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується й координується Кабінетом Міністрів України. МОН України входить до системи органів виконавчої влади і є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення формування та реалізації державної політики у сферах освіти і науки, наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності, інформатизації, формування і використання національних електронних інформаційних ресурсів, створення умов для розвитку інформаційного суспільства, а також у сфері здійснення державного нагляду (контролю) за діяльністю навчальних закладів незалежно від їх підпорядкування і форми власності, реалізує державну політику в галузі атестації наукових і науково-педагогічних працівників вищої кваліфікації, присудженні наукових ступенів і присвоєнні вчених звань.

— Міністерства й відомства України, яким підпорядковуються вищі навчальні заклади. Акти міністерств і відомств, яким підлеглі навчальні заклади, прийняті в межах їхньої компетенції, є обов’язковими для місцевих органів державної виконавчої влади й органів місцевого самоврядування, підлеглих ним органів управління освітою, навчальних закладів відповідного профілю незалежно від форми власності.

— Місцеві органи державної виконавчої влади, органи місцевого самоврядування й підлеглі їм органи управління освітою, діяльність яких спрямована на фінансування видатків комунальних навчальних закладів та управління цими навчальними закладами.