Розділ «Дика качка»

Г і н а. Ах, он воно що! (Знімає абажур.)

Г р е г е р с. Ви не хочете зрозуміти мене, фру Екдаль. Ні, ні. Вам, певно, ще потрібен час… Але ти, Яльмаре? Цей великий розрахунок з минулим не міг же не піднести тобі настрій.

Я л ь м а р. Ну звичайно, так воно й є. Тобто до певної міри.

Г р е г е р с. Адже що на світі може зрівнятися з тим почуттям, якого зазнає людина, коли прощає провинну душу і підносить її до себе своєю любов’ю!

Я л ь м а р. Ти гадаєш, людина легко заспокоїться після келиха гіркоти, якого я щойно випив?

Г р е г е р с. Звичайна людина, мабуть, ні. Але така людина, як ти!…

Я л ь м а р. Та, Господи Боже мій, знаю, знаю. Але ти вже не дуже підганяй мене, Грегерсе. На все, бач, потрібен час.

Г р е г е р с. У тобі занадто багато від… Дикої качки, Яльмаре.

Р е л л і н г входить.

Р е л л і н г. Як, знову дика качка на сцені?

Я л ь м а р. Мисливська здобич комерсанта Верле з перебитим крилом, так.

Р е л л і н г. Комерсанта Верле?… Ви вже тепер про нього заговорили?

Я л ь м а р. І про нього… І про нас.

Р е л л і н г (півголосом до Грегерса). А щоб вас чорт забрав!

Я л ь м а р. Що ти там кажеш?

Р е л л і н г. Я висловлюю щире побажання, щоб знахар — цілитель душ — забирався звідси. А то він тут зіб’є з пантелику вас обох.

Г р е г е р с. Цих двох не збити з пантелику, пане Реллінг. Про Яльмара я й говорити не буду, його ми знаємо. Але й вона в глибині душі, далебі, натура чесна, на яку можна звіритись.

Г і н а (готова заплакати). І залишили б ви мене такою, якою я вже є.

Р е л л і н г (до Грегерса). Чи не буде зухвальством спитати вас, що вам, власне, потрібно у цьому домі?

Г р е г е р с. Мені потрібно заснувати чесне, справжнє подружжя.