Розділ «Дика качка»

Я л ь м а р. І мені здавалося, що нам добре живеться в лоні сім’ї. Але я помилявся. Де мені тепер взяти душевної пружності, необхідної, щоб пересадити мій винахід у світ дійсності? Мабуть, він так і вмре тепер разом зі мною. І винним буде твоє минуле, Гіно. Воно вбило в мені…

Г і н а (мало не плачучи). Ні, не кажи так, Екдалю… Я завжди тільки й думала, щоб тобі було добре.

Я л ь м а р. Я питаю — що тепер станеться з мрією батька і годувальника сім’ї? Лежачи бувало там на дивані і сушачи собі голову над винаходом, я вже почував, що він забирає останні мої сили. Я вже відчував, що день, коли я триматиму в своїх руках патент, буде моїм останнім днем. І моєю мрією було, що ти, вдова покійного винахідника, будеш зате жити в шані і достатку.

Г і н а (утираючи сльози). Ні, не кажи так, Екдалю. Не дай Боже мені дожити до того дня, коли я стану вдовою!

Я л ь м а р. Е, тепер все одно! Тепер усе загинуло!

Г р е г е р с В е р л е обережно відчиняє вхідні двері і зазирає до кімнати.

Г р е г е р с. Можна ввійти?

Я л ь м а р. Заходь.

Г р е г е р с (входить з сяючим обличчям, простягаючи до них руки). Ну, любі мої!… (Переводить погляд з одного на другого і шепоче Яльмарові.) Що, ще не звершилося?

Я л ь м а р (голосно). Звершилось!

Г р е г е р с. Так?

Я л ь м а р. Я пережив найгіркіші хвилини мого життя.

Г р е г е р с. Але зате і найвищі, я гадаю.

Я л ь м а р. Ну, поки що, в усякому разі, справу зроблено, та й край.

Г і н а. Хай вас Бог простить, пане Верле!

Г р е г е р с (дуже здивовано). Але я не розумію…

Я л ь м а р. Чого не розумієш?

Г р е г е р с. Такий великий розрахунок… Розрахунок з минулим… Який дозволить збудувати на руїнах минулого нову, міцну будову, почати нове життя, створити подружній союз у дусі істини, без будь-якої брехні і утаєння…

Я л ь м а р. Знаю, знаю, добре знаю.

Г р е г е р с. Я був такий певний, що коли відчиню двері, то назустріч мені засяє яскраве світло просвітлення, оновленого подружжя. І раптом цей морок… Щось неясне, важке, сумне…