Розділ «Дика качка»

Я л ь м а р. А виходить — від комерсанта Верле!

Г і н а. О, комерсантові є з чого давати.

Я л ь м а р. Засвіти мені лампу!

Г і н а (засвічує). І потім ми не знаємо, чи це комерсант. Можливо, Гроберг.

Я л ь м а р. Для чого ці виверти?… Гроберг!…

Г і н а. Та я ж нічого не знаю. Я тільки подумала…

Я л ь м а р. Гм!…

Г і н а. Це ж не я дістала дідусеві переписування. Це все Берта, коли стала туди на службу.

Я л ь м а р. Чого це в тебе голос наче тремтить?

Г і н а (одягає абажур). Тремтить?

Я л ь м а р. Та й руки трусяться. Неправда, чи що?

Г і н а (твердо). Скажи просто, Екдалю, що він тобі наговорив про мене?

Я л ь м а р. Чи правда… Чи може це бути, що ти була… У таких взаєминах з комерсантом Верле, коли ти служила в нього в домі?

Г і н а. Це неправда. Тоді нічого не було. Він чіплявся до мене, це правда. А пані думала, що між нами є щось. І всілякі фокуси робила. І била, і лаяла мене… Я й відмовилася від місця.

Я л ь м а р. Значить, потім!

Г і н а. Потім я жила вдома. А мати… Вона була зовсім не така доброчесна жінка, як ти думав, Екдалю. Вона почала мені говорити то те, то друге… Верле ж тоді овдовів уже.

Я л ь м а р. Ну і що ж?

Г і н а. Та, мабуть, уже краще сказати тобі все. Він не відчепився, аж поки не домігся свого.

Я л ь м а р (сплескуючи руками). І це мати моєї дитини! І ти могла приховати від мене таке!

Г і н а. Так, це я недобре зробила. Мені, мабуть, давно слід було б тобі розказати все.