Розділ «Дика качка»

Г і н а (задумливо, склавши шитво на колінах). Що це за балачки такі дивні, — бути собакою!

Г е д в і г. Знаєш, що я скажу тобі, мамо, — мені здається, він мав на думці щось зовсім інше.

Г і н а. Але що ж?

Г е д в і г. Я не знаю. Він увесь час нібито каже одне, а думає зовсім інше.

Г і н а. Ти гадаєш? Чудно!

Я л ь м а р (повертається). Лампа там ще була засвічена. (Гасить свічку і ставить її на стіл.) Ну, нарешті вже можна й підживитися. (Береться до бутербродів.) Ось бачиш, Гіно, — досить тільки подбати, і…

Г і н а. Тобто як — подбати?

Я л ь м а р. Таж це все-таки до речі, що ми нарешті здали ту кімнату. Та ще кому — Грегерсові, давньому приятелеві.

Г і н а. Вже й не знаю, що тобі сказати.

Г е д в і г. Ах, мамо, побачиш, як весело буде!

Я л ь м а р. Тебе не розбереш. То у тебе тільки й думок, як би його здати кімнату, а тепер тобі це не до вподоби.

Г і н а. Так, якби кому іншому, Екдаль… А то — що, ти думаєш, скаже на це комерсант?

Я л ь м а р. Старий Верле? А йому яке діло?

Г і н а. Таж зрозуміло, у них щось знову скоїлось, коли вже молодий пішов з дому. Ти знаєш, як вони один одного…

Я л ь м а р. Усе це, звичайно, дуже можливо, але…

Г і н а. А тепер, чого доброго, комерсант подумає, що це все твої штуки.

Я л ь м а р. Ну й нехай собі! Верле багато зробив для мене. Годі-бо! Я це визнаю. Але ж не можу я через це бути вічно залежним від нього.

Г і н а. Але, Екдалю, коли б це не відбилося на дідусеві. От візьмуть та й відберуть у нього цей невеличкий заробіток у конторі.

Я л ь м а р. А!… Я мало не сказав — нехай і так! Хіба не принизливо для такої людини, як я, що мій сивоволосий старий батько живе наче той жебрак? Але тепер, я думаю, вже близький той час!… (Бере ще бутерброд.) Раз на мене покладено таке завдання в житті, я його й виконаю.

Г е д в і г. Так, так, тату! Неодмінно!