Розділ «Дика качка»

Г р е г е р с (трохи вражений). Чи не батькові моєму?

Е к д а л ь. Авжеж. Саме вашому батькові. Гм…

Я л ь м а р. Цікаво — як це ти вгадав, Грегерсе?

Г р е г е р с. Ти нещодавно розповідав, як ти зобов’язаний батькові… Ну от, я й подумав…

Г і н а. Так, але ж ми не від самого комерсанта дістали її.

Е к д а л ь. Все одно, Гіно. За неї ми повинні бути вдячні Гокенові Верле. (До Грегерса.) Він, бачите, плавав човном і підстрелив її. А очі у нього слабі. Гм… Ну, отож тільки що підстрелив.

Г р е г е р с. А-а! Увігнав їй, виходить, кілька дробинок в тіло.

Я л ь м а р. Та дві-три дробинки.

Г е д в і г. Під саме крило. І вона не могла полетіти.

Г р е г е р с. І, певно, пірнула.

Е к д а л ь (сонним голосом, невиразно). Звісно… Дикі качки завжди так. Пірнуть на дно… На самісіньку глибінь, батечку… В баговиння, зариються у водорості… І всяке там чортовиння… І вже більше не зринають.

Г р е г е р с. Але ж вона, качка, зринула, лейтенанте Екдаль.

Е к д а л ь. У вашого батька такий лютий собака… Пірнув і таки витяг качку.

Г р е г е р с (до Яльмара). І вона потрапила до вас?

Я л ь м а р. Не відразу. Спочатку вона потрапила до твого батька, але там вона не прижилася, почала хиріти, і Петтерсенові наказали її добити…

Е к д а л ь (засинаючи). Гм… Так, так… Петтерсен йолоп.

Я л ь м а р (знижуючи голос). Отак вона й опинилася в нас. Батько трохи знайомий з Петтерсеном; довідався від нього про цю дику качку і влаштував так, що її віддали нам.

Г р е г е р с. І тут у вас на горищі їй живеться чудово.

Я л ь м а р. Прегарно! Навіть розжиріла. Та, правда, вона тут уже так давно, що встигла забути справжню волю. А в цьому й вся річ.

Г р е г е р с. Мабуть, ти маєш рацію, Яльмаре. Нехай тільки не бачить ніколи неба і моря… Але я не смію довше засиджуватись, — батько твій, здається, заснув.