Розділ «Дика качка»

Г р е г е р с (із співчуттям дивиться на нього). А тепер більше вже не полюєте?

Е к д а л ь. Не кажіть, батечку. Іноді ще полюю. Звичайно, не так, як колись. Тому що ліс, бачите… Ліс, ліс!… (П’є.) Він там все такий же густий, гарний?

Г р е г е р с. Не такий, як за ваших часів. Страх скільки повирубувано.

Е к д а л ь. Повирубувано? (Знизивши голос і ніби з острахом.) Небезпечна це штука. Не минається дурно. Ліс мститься.

Я л ь м а р (доливаючи йому в склянку). Пий на здоров’я, батьку. Ще трошки.

Г р е г е р с. Але як така людина, як ви… Що звикла до простору, вільного повітря… Може уживатися в задушному місті, весь час у чотирьох стінах?

Е к д а л ь (посміхаючись і поглядаючи на Яльмара). Ну, тут не так уже й зле. Зовсім не так зле.

Г р е г е р с. Та де ж тут усе те, з чим ви зріднилися? Де свіжий подих вітру, вільне життя на лоні природи, серед звірів і птахів…

Е к д а л ь (посміхаючись). Яльмаре, хіба показати йому?

Я л ь м а р (швидко і збентежено). Ні, ні, батьку. Не сьогодні.

Г р е г е р с. Що це він хоче мені показати?

Я л ь м а р. Та пусте. Іншим разом подивишся.

Г р е г е р с (продовжуючи свою розмову із старим). Так, то ось що я хотів сказати вам, лейтенанте Екдаль: їдьмо зі мною на завод. Я, мабуть, скоро знову поїду. Переписування для вас і там, певно, знайшлося б. А тут же у вас нічого такого нема, що могло б скрашувати, оживляти ваше життя…

Е к д а л ь (дивиться на нього здивовано). Нема нічого, що могло б…

Г р е г е р с. Ну, звичайно, у вас є Яльмар, але в нього вже своя сім’я. А така людина, як ви, яку завжди так поривало до простору, якнайближче до природи…

Е к д а л ь (б’ючи рукою об стіл). Яльмаре, треба йому показати!

Я л ь м а р. Та чи варто, батьку? Темно вже…

Е к д а л ь. Дурниці. Місяць світить. (Підводиться.) Треба йому показати, кажу я. Пропустіть-но мене. Та йди підсобити, Яльмаре!

Г е д в і г. Так, так, тату!

Я л ь м а р (підводиться). Ну гаразд.