Розділ «Ляльковий дім»

Н о р а. То проси її зайти.

С л у ж н и ц я (до Гельмера). І доктор також.

Г е л ь м е р. Він пішов просто до мене?

С л у ж н и ц я. Так, до вас.

Г е л ь м е р іде до свого кабінету. Служниця заводить до кімнати ф р у Л і н н е, вбрану по-дорожньому, і зачиняє за нею двері.

Ф р у Л і н н е (несміливо, трохи нерішуче). Добрий день, Норо.

Н о р а (невпевнено). Добрий день…

Ф р у Л і н н е. Мабуть, ти не пізнаєш мене?

Н о р а. Та не знаю… Ні, здається… (Вигукує.) Що? Кристина? Невже це ти?

Ф р у Л і н н е. Я.

Н о р а. Кристина! А я тебе не впізнала! Та й як я могла… (Тихіше.) Ти так змінилася, Кристино!

Ф р у Л і н н е. Ще б пак. За дев’ять чи десять років…

Н о р а. Невже ми так довго не бачилися? Ото час біжить. А останні вісім років таки були щасливі. То ти приїхала до нашого міста? Зважилася взимку на таку далеку подорож! Не злякалася!

Ф р у Л і н н е. Щойно приїхала пароплавом.

Н о р а. Звичайно, щоб розважитися на свята. О, чудово! Як нам буде весело! Але роздягнися. Тобі ж не холодно? (Допомагає їй.) Ну от. Сядьмо собі гарненько тут біля груби. Ні, сідай у крісло! А я — у крісло-гойдалку. (Бере її за руки.) О, тепер ти така на вигляд, як була колись, то тільки в першу мить мені здалося… Хоч ти все-таки блідіша, Кристино… І, може, трохи схудла.

Ф р у Л і н н е. І дуже, дуже постарілася, Норо.

Н о р а. Мабуть, так, але не дуже, тільки ледь-ледь. (Раптом похоплюється і далі каже поважно.) Та що це я сиджу й дурне базікаю, а важливе випало з голови! Вибач мені, люба, дорога Кристино!

Ф р у Л і н н е. Ти про що, Норо?

Н о р а (стиха). Ти ж овдовіла, Кристино.

Ф р у Л і н н е. Так, три роки тому.