Розділ «Ляльковий дім»

Г е л ь м е р (зі свого кабінету). Це що, ластівка щебече?

Н о р а (розгортаючи пакунки). Ластівка.

Г е л ь м е р. То білочка там шурхотить?

Н о р а. Вона!

Г е л ь м е р. Коли ж білочка повернулася?

Н о р а. Щойно. (Ховає торбинку з тістечками до кишені і витирає рота.) Іди сюди, Торвальде, глянь, чого я накупила.

Г е л ь м е р. Підожди, не заважай. (Трохи згодом відчиняє двері і з пером у руці заглядає до кімнати.) Кажеш, накупила? Оце стільки? То моя марнотратка знов ходила сіяти грішми?

Н о р а. Але ж, Торвальде, ми справді можемо дозволити собі таке. Це ж перше Різдво, коли нам не треба ощадити.

Г е л ь м е р. Та не можемо й тринькати гроші.

Н о р а. Ні, Торвальде, тепер трішки можемо. Хіба не правда? Тільки трішечки. Тобі ж тепер призначили велику платню, ти зароблятимеш дуже багато.

Г е л ь м е р. Так, із нового року. Але отримаю я гроші аж через три місяці.

Н о р а. Нічого, можна тим часом позичити.

Г е л ь м е р. Норо! (Підходить до неї і жартівливо смикає її за вухо.) Знов у тобі легковажність бере гору. Даймо, що я сьогодні позичу тисячу крон, ти витратиш їх на свята, а в новорічний вечір мені на голову впаде черепиця з даху, і кінець.

Н о р а (кладе йому руку на плече). Ох, не кажи такого страхіття.

Г е л ь м е р. А якби таке сталося, що тоді?

Н о р а. Якби сталося таке лихо, то мені було б байдуже, є в мене борги чи немає.

Г е л ь м е р. Ну, а людям, у яких я позичав?

Н о р а. Людям? Що мені до них? Вони ж чужі.

Г е л ь м е р. Норо, Норо, ти жінка жінкою! Та киньмо жарти, ти знаєш мої погляди на це. Жодних боргів! Ніколи не позичати! На домашнє вогнище, засноване на позичках і боргах, лягає якась негарна тінь залежності. Ми мужньо трималися досі, то протримаємося й ще трохи, вже недовго.

Н о р а (відходить до груби). Що ж, як хочеш, Торвальде.