Розділ «Ляльковий дім»

Доктор Р а н к, Г е л ь м е р і ф р у Л і н н е сходять униз. Н я н ь к а з д і т ь м и заходять до кімнати. Н о р а також заходить і зачиняє за собою двері до передпокою.

Н о р а. Які ви бадьорі й веселі. І які у вас рум’яні щічки, наче яблука і троянди.

Діти одне поперед одного розповідають, як їм було надворі.

Вам було так весело? Це ж чудово. Он як, ти возив на санках Емі і Боба? Ти глянь, обох разом? Який ти гарний хлопчик, Іваре. О, дай мені потримати її. Мою милу лялечку! (Бере від няньки найменшу дівчинку і танцює з нею.) Так, так, мама потанцює і з Бобом. Що? Ви кидалися сніжками? Ох, шкода, що мене з вами не було! Ні, Анно-Маріє, дайте, хай я сама їх роздягну. Чуєте, дайте, це для мене втіха. А ви йдіть до кухні, бо закоцюбли, я ж бачу. Там на плиті стоїть для вас тепла кава.

Нянька виходить у двері ліворуч. Нора роздягає дітей, кидаючи їхні речі навсібіч, і слухає, що вони розповідають.

Он що? За вами біг великий пес? І не покусав вас? Ні, пси не кусають таких гарних дітей. Не заглядай у пакунки, Іваре! Що там таке? Ох, вам кортить дізнатися? Ні, ні, там бека. Що? Хочете гратися? У піжмурки? Добре, граймося в піжмурки. Першим ховається Боб. Я? Добре, нехай першою буду я.

Нора й діти, сміючись і весело галасуючи, граються у вітальні і в кімнаті праворуч. Нарешті Нора ховається під стіл; діти гуртом забігають до вітальні й починають шукати матір, але не знаходять, чують її здавлений сміх, кидаються до столу, підіймають обрус і бачать її. Бурхлива радість. Нора вилазить з-під столу, вдає, що хоче їх злякати. Знову радість. Тим часом у вхідні двері хтось стукає, але ніхто з них того стукоту не чує. Тоді ледь відчиняються двері з передпокою, і в них з’являється приватний повірений К р о ґ с т а д. Він вичікує. Нора з дітьми граються далі.

К р о ґ с т а д. Вибачте, фру Гельмер…

Н о р а (глухо скрикує, обертається і ледь підводиться). Ох! Чого ви хочете?

К р о ґ с т а д. Вибачте, вхідні двері були прочинені, хтось, мабуть, забув їх замкнути…

Н о р а (випростується). Мого чоловіка немає вдома, пане Кроґстаде.

К р о ґ с т а д. Я знаю.

Н о р а. Знаєте? То чого ж ви хочете?

К р о ґ с т а д. Перекинутися словом із вами.

Н о р а. Із… (Тихо до дітей.) Ідіть до Анни-Марії. Що? Ні, чужий дядько не зробить мені нічого поганого. Коли він піде, ми знов будемо гратися. (Відводить дітей до кімнати ліворуч і зачиняє за ними двері. Стурбованим голосом.) Ви хочете поговорити зі мною?

К р о ґ с т а д. Так.

Н о р а. Сьогодні?… Але ж це ще не перше число…

К р о ґ с т а д. Ні, сьогодні Святвечір. І від вас самих залежить, чи він буде радісний, чи ні.

Н о р а. Чого ви хочете? Я зовсім не можу сьогодні…

К р о ґ с т а д. Поки що не говорімо про це. Є ще й інша справа. У вас знайдеться вільна хвилина?