Розділ «Підпори суспільства»

Л о н а. Правильно, так і повинно бути!

Й о г а н. Добре, я буду чекати і сподіватись…

Л о н а. І дочекаєшся свого, хлопче! А тепер час на корабель!

Й о г а н. Так, на корабель! Ах, Лоно, сестро дорога, ще одне слово… (Відводить її в глиб сцени і жваво про щось розмовляє з нею.)

М а р т а. Діно, щаслива… Дай поглянути на тебе, поцілувати тебе ще раз… Востаннє!

Д і н а. Ні, не востаннє. Тітонько, мила, люба, ми ще побачимось.

М а р т а. Ніколи! Обіцяй мені, Діно, ніколи більше сюди не повертатися. (Хапає її за руки і дивиться на неї.) Тебе чекає щастя, дорога моя… Там, за морем. О, як часто в години шкільних занять тягло мене туди!… Як там має бути добре! Там і обрії ширші, і небо вище, ніж у нас тут, і дихати вільніше!

Д і н а. Ах, тітонько! Коли-небудь і ти до нас приїдеш.

М а р т а. Я? Ніколи, ніколи! Тут у мене є своє маленьке життєве покликання. І тепер, сподіваюсь, мені пощастить здійснити те, для чого я створена.

Д і н а. Я просто не можу собі уявити, як це ми з тобою розлучимось.

М а р т а. О Діно, людина може багато з чим розлучитись. (Цілує її.) Тільки не дай тобі Боже цього зазнати, люба дитино! Обіцяй мені зробити його щасливим.

Д і н а. Нічого не обіцяю. Я ненавиджу обіцянки. Що буде — те й буде.

М а р т а. Вірно, так і повинно бути. Лишайся тільки такою, яка ти є, — правдивою і вірною самій собі!

Д і н а. Так, тітонько!

Л о н а (ховає в кишеню якісь папери, передані їй Йоганом). Гаразд, гаразд, голубе мій! А тепер — у дорогу!

Й о г а н. Так, час не жде. Прощай, Лоно! Спасибі за всю твою любов. Прощай, Марто. І тобі спасибі за вірну дружбу.

М а р т а. Прощай, Йогане! Прощай, Діно! Хай вам Бог посилає щастя у всьому!

Марта і Лона проводжають до тераси Й о г а н а з Д і н о ю, які потім швидко виходять через сад. Лона зачиняє за ними двері і спускає завісу.

Л о н а. Тепер ми обидві самотні, Марто. Ти втратила її, а я — його.

М а р т а. Ти… Його?