Розділ «Підпори суспільства»

Г і л ь м а р. Не знаю. Всі вони там трохи громогласні… Це діє мені на нерви.

Ф р у Р у м м е л ь. Мабуть, це мій чоловік, пане Теннесен. Він, знаєте, звик промовляти у великих зібраннях.

Р е р л у н. Та й інші, здається, не пасуть задніх.

Г і л ь м а р. Аякже! Та що ви хочете, — коли справа торкнеться кишені, то… У нас завжди на першому плані меркантильні міркування. Ух!

Б е т т і. У всякому разі, це краще, ніж раніше, коли на першому плані були тільки розваги.

Ф р у Л ю н г е. Невже ж тут раніше було так жахливо?

Ф р у Р у м м е л ь. Так, вірте мені, фру Люнге. Щастя ваше, що вас тут не було тоді.

Ф р у Г о л т. Так, у нас тут сталися великі зміни. Як згадаю свої дівочі роки…

Ф р у Р у м м е л ь. Та ви візьміть якихось чотирнадцять-п’ятнадцять років назад. Господи милостивий, що тут було! Тоді ще процвітали і танцювальний гурток, і музичний…

М а р т а. І драматичний. Це я добре пам’ятаю.

Ф р у Р у м м е л ь. Так, це т а м ставили вашу п’єсу, пане Теннесен!

Г і л ь м а р (відходячи в глиб сцени). Ах, є про що згадувати.

Р е р л у н. П’єсу студента Теннесена?

Ф р у Р у м м е л ь. Це було задовго до вас, пане ад’юнкт; а втім, її тільки раз і поставили.

Ф р у Л ю н г е (до фру Руммель). Чи не в цій п’єсі ви грали коханку, фру Руммель? Пригадуєте, ви мені розповідали?

Ф р у Р у м м е л ь (скоса кидаючи погляд на ад’юнкта). Я?… Щось не пригадую, фру Люнге. Але я добре пам’ятаю, як відкрито й шумно тут жили тоді.

Ф р у Г о л т. Я навіть знаю сім’ї, де давали по два званих обіди на тиждень.

Ф р у Л ю н г е. І ще тут грала заїжджа трупа, я чула.

Ф р у Р у м м е л ь. Ах, це було найгірше.

Ф р у Г о л т (щулячись). Гм… Гм…