Розділ «Підпори суспільства»

Г і л ь м а р. У сні, дурню!… А ти все ще гаєш час з отим жалюгідним луком? Чом не заведеш справжньої рушниці?

У л а ф. Мені б дуже хотілося, та…

Г і л ь м а р. Рушниця — це я все-таки розумію: якось лоскоче нерви, коли спускаєш курок…

У л а ф. Тоді б я ведмедів стріляв! Та що ж, тато не дає.

Б е т т і. Як можна вбивати йому в голову такі речі, Гільмаре!

Г і л ь м а р. Гм… Ну й покоління у нас тепер виховують! Галасують про подвиги, — мій Боже! — а до діла дійде, — так, пустування. Ні крихти серйозного прагнення себе загартувати, сміливо дивитись в очі небезпеці! Та що це ти лізеш на мене зі своїм луком, йолопе! Ще візьме й вистрілить!

У л а ф. Та стріли ж немає, дядечку!

Г і л ь м а р. Цього ти не можеш знати; ану ж вона все-таки є. Забери, кажу!… І чом ти ніколи не прокатаєшся в Америку на одному з батькових кораблів? Побачив би там полювання на буйволів або сутичку з червоношкірими.

Б е т т і. Але, Гільмаре…

У л а ф. Ах, як би я хотів, дядечку! І раптом я б там зустрів дядька Йогана і тьотю Лону…

Г і л ь м а р. Гм… Почав!

Б е т т і. Ну, іди знов у садок, Улафе.

У л а ф. А на вулицю можна?

Б е т т і. Можна, тільки, гляди, недалеко.

У л а ф вибігає крізь хвіртку на вулицю.

Р е р л у н. Воно б не слід баламутити дитину такими фантазіями, пане Теннесен.

Г і л ь м а р. Розуміється, як можна! Нехай краще все життя просидить за пічкою, як багато інших.

P e p л у н. Чого ж це ви самі туди не прокатаєтесь?

Г і л ь м а р. Я? З моєю недугою! А втім, кому тут є діло до цього! Крім того, людина має все-таки певні обов’язки перед суспільством, у якому вона живе… Треба ж хоч кому-небудь тут високо тримати прапор ідеї. Ух, знову він розкричався!

Д а м и. Хто, хто?