Розділ «Підпори суспільства»

Р у м м е л ь. Що, пошта прибула? Ну, я мушу відкланятися.

В і г е л а н. І я теж.

С а н с т а д. До побачення, пане консул.

Б е р н і к. До побачення, до побачення, панове. Не забудьте, сьогодні о п’ятій годині засідання.

Р у м м е л ь, В і г е л а н, С а н с т а д. Так, так, гаразд, будемо. (Виходять праворуч.)

Б е р н і к (прочитавши телеграму). Ні, це зовсім по-американськи. Просто обурливо!

Б е т т і. Господи, Карстене, що таке?

Б е р н і к. Ось, пане Крап, прочитайте.

К р а п (читає). «Якомога менший ремонт; спустити «Індіанку», як тільки буде на плаву; час сприятливий; в крайньому разі піде з вантажем»… Справді, що й казати!

Б е р н і к. Піде з вантажем! Ці панове чудово знають, що з таким вантажем судно піде на дно, як камінь, коли б щось трапилося.

Р е р л у н. Ось вони — ці хвалені умови життя у «великому світі».

Б е р н і к. Ви маєте рацію — ані найменшої турботи про людське життя, коли справа зв’язана з баришами. (Крапу.) Можна спустити «Індіанку» днів через чотири-п’ять?

К р а п. Так, якщо пан Вігелан погодиться, щоб ми поки припинили роботи на «Пальмі».

Б е р н і к. Гм… Не погодиться він. Ну, ви займіться, будь ласка, кореспонденцією… Заждіть, ви не бачили на пристані Улафа?

К р а п. Hi, пане консул. (Виходить до кабінету.)

Б е р н і к (знову кинувши погляд на телеграму). Ризикувати життям вісімнадцяти чоловік — для цих панів нічого не значить.

Г і л ь м а р. Що ж, покликання моряка — боротися зі стихіями. Як це мусить лоскотати нерви, коли між тобою й пучиною тільки тонка дошка…

Б е р н і к. Чи знайдеться у нас хоч один судновласник, який пішов би на таке? Ні одного, ні одного!… (Побачивши Улафа.) Ну, хвалити Бога, цілий…

У садок вбігає з вулиці У л а ф з вудкою в руці.

У л а ф (ще з саду). Дядю Гільмаре, я був унизу і бачив пароплав.