Розділ «Гора»

— Він іще живий, — відкарбував Парамонов.

— Так, іще живий. Але незабаром помре. Ми вже влили в нього бозна-скільки пляшок води, навіщо тепер віддавати ще й шмаття?

— Його правда, — мовила Гелен. — Якщо до ранку нас звідси не заберуть, він помре. Незалежно від того, як багато одягу ми на нього напнемо.

— Хто ти така, щоб вирішувати? — спалахнув Парамонов.

— Не в тому річ, хто я така. — Жінка ніби й обурилася, але погляд відвела. — Я не прошу забрати в нього ковдри чи більше не давати води. Я лише констатую: він помирає. І тому більш… більш… — вона затнулася, відчайдушно підшуковуючи якесь безпечне слово, — більш ефективно було би замість нього краще закутати Лейлу. У неї немає застуди, немає зайвої ваги, і жінки зазвичай легше переносять гірську хворобу.

Росіянин застиг із безсило роззявленим ротом.

— Не кажіть так, — кислим голосом озвався Апшоу.

— Що? — не зрозуміла Гелен.

— Не кажіть так при ньому. Він ще при свідомості.

Лоуренс, Єгор і Гелен водночас повернули голови до Олівера. Його очі були розплющеними, проте погляд тягнувся в нікуди. Вітер термосив край сірої ковдри, з-під якої стирчала бліда й тістоподібна долоня. Очі обрамляли чорні, як у панди, кола. Перед тим як відвернутися, Гелен подивилася на його губи, котрі внаслідок недостатнього насичення артеріальної крові киснем набули промовисто синюшного відтінку — наче в мерця.

— Навряд чи він нас чує, — тихо заперечила вона. — Якщо я не помилилася, і це набряк мозку, він ще зранку втратив здатність чути, бачити та відчувати запахи.

— Замовкніть усі! — просипів Парамонов. — Одяг і вода йому зараз найпотрібніші! І вони в нього будуть!

Гелен із Лоуренсом мовчки обмінялися поглядами. Єгор згріб обрізки, підсів до Олівера та тремтячими руками взявся обгортати його руки тканиною. Апшоу заходився допомагати. За п’ять до восьмої вони завершили намотувати на ноги Олівера імпровізовані онучі, після чого пересунули німця в глиб западини, в якій збиралися провести ніч. Парамонов пустив по колу пляшку з водою, а єдину, що залишилася, віддав Апшоу, наказавши впродовж ночі тримати під пахвою і навіть на мить не відпускати, щоби не замерзла.

Доки чоловіки розсідалися, намагаючись розташуватися так, аби затулити Лейлу й Олівера від вітру, Анна трималася осторонь і спостерігала за всіма. Дівчинка безперестану скиглила, не хотіла бути біля німця, сахалася від усіх, навіть від Апшоу. Росіянин сапав так важко, наче кожен вдих обпалював його зсередини. Лоуренс стріляв навсібіч налитими кров’ю очима, кривив спотворене злістю обличчя і ремствував на те, що Парамонов більшу частину розтопленої води віддав Оліверу й Лейлі. Апшоу, прилаштувавши пляшку з водою під сорочку, довго не міг погамувати тремтіння.

Анна поглянула на захід, де під натиском темряви швидко згасала вогняно-червона заграва, і здригнулася від непояснюваної певності: цієї ночі станеться щось страшне. Вона бачила, як скляніють і наливаються важкістю очі чоловіків у міру того, як останні відблиски над обрієм утрачають чіткість і яскравість. Бачила, як напинаються їхні вилиці та глибшають на вітрі зморшки. Ще півгодини тому денне світло робило їх майже нормальними, гамувало тривогу в серцях, однак що далі на захід просувалася пітьма, то густіші тіні розпливалися їхніми обличчями.

Зрештою під настирливе завивання вітру темрява проковтнула смужку світла на заході, і над сідловиною запала ніч. Анна приєдналася до купки скоцюрблених тіл — влізла поміж Дюком Апшоу та Гелен — і крізь вузьку, немов у нікабі[124], щілину в намотаному на голову лахмітті тоскно втупилася в чорне небо.

Чорний колір здавався важким.

20:43

Гелен помилилася. Олівер Морґенштерн чув майже все, що вони говорили.

Минулої ночі в нього почався високогірний набряк мозку, який передусім зачепив скроневу ділянку кори. Олівер не пам’ятав, як виринув із важкого напівмарення задовго до світанку, перші кволі проблиски свідомості з’явилися ближче до дев’ятої ранку, коли сонце вже прогріло каміння. Олівер розумів, хто він, але не міг збагнути, де перебуває, і пригадати, як сюди потрапив. Він повністю втратив слух і не володів жодним м’язом — навіть очі скував параліч.