Розділ «Гора»

Вона стурбовано хитнула головою:

— Нічого доброго. Це гірська хвороба… — помовчала, — у термінальній стадії.

— Усе аж так серйозно? — Росіянин окинув Олівера поглядом. Той лежав, так химерно вигнувши шию, ніби голова йому не належала.

— Угу, — відповіла Гелен. — Його треба спускати звідси. Інакше він помре. Власне, його треба було спускати ще вчора.

До них, тручи почервонілі очі, наблизився Лоуренс.

— Ну то на що ми чекали? — Американцю здавалося, наче в нього пересох не лише рот, а й нутрощі.

Парамонов нишком обстежив власні долоні — чутливість у передпліччях відновилася, проте пальці досі не слухалися, — і зміряв Ґрейса зневажливим, «ти-жартуєш-чи-справді-ідіот» поглядом:

— По-перше, насувалася ніч. По-друге, ми не альпіністи, у нас немає потрібного спорядження, і ми застрягли на сідловині, з боків якої півкілометрові прірви. Навіть якщо вдасться спуститися, не скрутивши в’язи, думаєш, — він кивнув на Морґенштерна, — його врятує спуск на півтисячі метрів?

— Я не знаю! — огризнувся Лоуренс.

— А я знаю: там, в ущелині, таке саме розріджене повітря, як і тут. Там не стане легше дихати, і нам доведеться йти далі, продовжувати лізти льодовиком, а льодовик… — Єгор запекло змахнув руками. — Бляха, ти розумієш, що таке льодовик? Він рухається, у ньому повно тріщин, окремі сховані під снігом чи під кіркою льоду, яка трісне, щойно на неї ступиш. Навіть якщо нам пощастить обминути тріщини, ми віддалимося від уламків літака, і тоді нам кінець, ми тупо замерзнемо в снігах, бо коли сюди доберуться рятувальники, ніхто не знатиме, де ми. Навіть якщо залишимо повідомлення про те, куди пішли, ніхто нас не шукатиме, бо… — Він махнув рукою в бік височенного кам’яного ікла на півночі. — Подивись на ці гори. Ніхто не виряджатиме гелікоптер, бо це надто високо. Рятувальники хіба переконаються, що серед пасажирів немає живих, заберуть бортові самописці та звалять звідси.

Захекавшись, Парамонов умовк.

— Що ти пропонуєш? — Лоуренс мав такий вигляд, як-от зараз налетить на росіянина з кулаками.

— Чорт! — спалахнув пілот. — Хочеш спускатися? — Він тицьнув пальцем у Олівера. — Забирай його та лізь!

— Я не про нього! — У голосі американця прорізалися панічні нотки, і всі затихли. Впродовж кількох секунд чути було тільки те, як сапає Парамонов. — Що робити нам? — Усі німували. — Раптом ущелина виведе нас до якогось поселення?

Люди не селяться на висоті п’ять із половиною тисяч метрів, подумав Єгор, але вголос нічого не сказав.

— Припиніть. — Гелен стала поміж чоловіками. — Не сваріться.

— Ми не сваримося. — Лоуренс штрикнув її недобрим поглядом.

— Це все висота, — спокійно промовила Гелен. — Підвищена дратівливість і вразливість — найперші ознаки її впливу. Я прошу вас: заспокойтеся!

— Я спокійний, — буркнув американець.

— Якби десь унизу було поселення, люди вже прийшли б сюди. — Парамонов глянув на південний захід, у напрямку, куди збігав льодовик, потім, не озираючись, озвався до Лоуренса: — Маєш кращі ідеї — пропонуй.