Розділ IV

Засвистів чайник.

— Ти вип’єш трохи чаю, Марґарет? — запитав Гобі.

— Так, будь ласка, — швидко відповіла вона. — З лимоном і медом. І долийте в нього краплю скотчу. — Звертаючись до мене набагато більш дружнім голосом, вона сказала: — Мені дуже прикро, але, боюсь, у нас, дорослих, багато справ, які ми повинні розв’язати сьогодні. Незабаром маємо зустрітися з адвокатом. Як тільки прийде медсестра Піппи.

Гобі прокашлявся.

— Я не бачу жодної шкоди в тому…

— Ви мені дозволите зайти до її кімнати й побачитися з нею? — запитав я, надто нетерплячий, щоб дослухати до кінця його речення.

— Звичайно, — швидко відповів Гобі, перш ніж тітка Марґарет устигла втрутитись, майстерно уникнувши її роздратованого погляду. — Ти пам’ятаєш, як до неї йти, так? Он у тому напрямку.

Першими словами, які вона мені сказала, були:

— Вимкни, будь ласка, світло.

Вона сиділа в ліжку з навушниками від айпода у вухах і мала засліплений і розгублений вигляд у світлі горішньої лампи.

Я вимкнув її. Кімната здавалася порожньою з картонними ящиками, що стояли під стінами. Рідкий весняний дощик скапував на підвіконня. Зовні, на темному подвір’ї, пінистий цвіт розквітлої груші білів на тлі мокрої цегли.

— Привіт, — сказала вона, міцніше стиснувши руки, що лежали на ковдрі.

— Привіт, — відповів я і збентежився, так скуто це в мене вийшло.

— Я знала, що це ти! Я чула, як ти говорив на кухні.

— Справді? Звідки ти знала, що то був я?

— Я ж бо музикантка! У мене дуже гострий слух.

Тепер, коли мої очі звикли до темряви, я помітив, що вона здавалася менш слабкою, ніж тоді, коли я приходив до неї минулого разу. Її волосся трохи відросло, і скоби були зняті, хоч опуклу лінію рани було ще видно.

— Як ти почуваєшся? — запитав я.

Вона всміхнулася.

— Спати хочеться. — Сон прозвучав у її голосі, хрипкуватому й такому милому на перепадах. — Хочеш приєднатися?