Розділ IV

Коли наші руки доторкнулися? Чому її рука була такою гарячою?

— Я їм сказала! Але всі думають, мені буде краще там.

— Чому?

— Я не знаю, — сказала вона роздратовано. — Там спокійніше, кажуть вони. Але я не люблю спокій, я люблю слухати всілякі звуки.

— Мене також хочуть забрати звідси.

Вона сперлася на лікоть.

— Ні! — сказала вона стривоженим голосом. — Коли?

— Я не знаю. Скоро, я думаю. Я повинен жити зі своїм дідом і бабусею.

— Он як, — журливо сказала вона, відхилившись на подушки. — Я не маю ані діда, ані бабусі.

Я просунув свої пальці між її пальцями.

— Мої дід і бабуся — люди не дуже приємні.

— Мені шкода.

— Ет, пусте, — сказав я таким нормальним голосом, яким міг, хоч моє серце стугоніло так, що я відчував, як пульс стрибає в кінчиках моїх пальців. Її рука в моїй була оксамитовою, гарячою і трохи липкою.

— А ти не маєш інших родичів?

Її очі були такими темними в блідому світлі з вікна, що здавалися зовсім чорними.

— Ні. Хоча… — Чи вважати родичем батька? — Ні, не маю.

Запала тривала мовчанка. Ми досі були з’єднані навушниками: один у її вусі, другий — у моєму. Співали морські мушлі. Співали янгольські хори й перли. Перебіг подій несподівано вповільнився; було таке враження, ніби я забув, як правильно дихати; знову й знову ловив себе на тому, що затримую дихання, а потім повітря вилітає з мене хрипко й надто гучно.

— Що це була, ти сказала, за музика? — запитав я, аби що-небудь сказати.

Вона сонно всміхнулася й потяглася до загостреного, не апетитного на вигляд льодяника, який лежав на клаптику фольги на її нічному столику.

— Палестріна, — сказала вона, застромивши льодяника в рот. — Висока меса. Чи щось подібне. Усі ці твори дуже схожі.