Розділ IV

— Що я їй скажу?

— Скажи їй, мене затримали в школі або щось таке.

— Вона подумає, ти потрапив у якусь халепу.

— А їй хіба не все одно?

— Так, але я не хотів би, щоб вона зателефонувала до школи, аби довідатися, що там сталося.

— Скажи їй, я пішов у кіно.

— Тоді вона запитає, чому я не пішов із тобою. Я скажу їй, що ти в бібліотеці.

— Це така очевидна брехня.

— Гаразд, чому нам тоді не сказати їй, що твій куратор від соціальної служби призначив тобі термінове побачення? Або що ти вирішив вихилити двійко коктейлів у барі готелю «Four Seasons»?

Він передражнював свого батька. Враження було таким сильним, що я засміявся.

— Fabelhaft[34], — відповів я голосом містера Барбура. — Дуже смішно.

Він стенув плечима.

— Головна зала відчинена сьогодні до сьомої, — сказав він своїм звичайним, тягучим і безвиразним голосом. — Але я не знаю, до якої зали ти пішов, бо ти забув сказати мені про це.

Двері відчинилися швидше, ніж я сподівався, тоді як я дивився вниз по вулиці й думав про щось інше. Цього разу він був чисто поголений, пахнув милом, його довге сиве волосся було акуратно зачесане назад і закладене за вуха; і одягнений він був так само шикарно, як містер Блеквелл, коли я вперше його побачив.

Його брови підскочили вгору. Він, вочевидь, був здивований побачити мене.

— Привіт!

— Я прийшов невчасно? — запитав я, дивлячись на білосніжну манжету його сорочки, гаптовану червоними китайськими літерами, такими дрібними й стилізованими, що їх було майже не видно.

— Аж ніяк! Правду кажучи, я сподівався, що ти нас навідаєш.

На ньому були червона краватка з блідо-жовтим візерунком, чорні оксфордські черевики, чудово скроєний темно-синій костюм.

— Прошу, заходь.