Розділ IV

— Ви кудись ідете? — запитав я, боязко подивившись на нього.

Костюм зробив його іншим чоловіком, менш меланхолійним і неуважним, більш енергійним — не схожим на Гобі мого першого візиту, такого собі елегантного, але занедбаного білого ведмедя.

— Так, іду. Але не тепер. Сказати правду, у нас тут казна-що коїться. Але байдуже.

Що він мав на увазі? Я пішов за ним у середину дому — через ліс майстерні, ніжки від столів та розламані стільці і далі через похмуру вітальню на кухню, де тер’єр Космо бігав туди-сюди й скавулів, цокаючи кігтями по плитці. Коли ми туди увійшли, він ступив на кілька кроків назад й агресивно подивився на нас.

— Чому він тут? — запитав я, нахилившись, щоб погладити йому голову, а потім відсмикнув руку, коли він сахнувся від мене.

— Що? — запитав Гобі.

Він здавався стурбованим.

— Космо. Він не хоче бути з нею?

— Це її тітка. Вона не хоче, щоб він був там.

Він наповнював чайник біля мийки, і я помітив, що чайник тремтів у його руках.

— Тітка?

— Так, — сказав він, поставивши чайник на вогонь, а потім нахилившись, щоб почухати підборіддя собаці. — Бідолашна жабко, ти тепер не знаєш, що робити, чи не так? Марґарет дотримується дуже суворих поглядів на перебування собак у кімнаті хворого. Звичайно, вона має слушність. А тепер і ти з’явився, — сказав він, подивившись через плече дивним веселим поглядом. — Знову тебе викинуло на наш берег. Піппа тільки про тебе й говорить відтоді, як ти її навідав.

— Справді? — радісно запитав я.

— «Де той хлопець?» «До мене приходив хлопець». Учора вона сказала мені, що ти сюди прийдеш іще, — промовив він із теплим і дзвінким сміхом. — І опа — ти вже тут.

Він підвівся, хруснувши коліньми й витерши зап’ястком свій бугруватий білий лоб.

— Якщо ти трохи почекаєш, то зможеш увійти до неї й побачити її.

— Як вона почувається?

— Набагато краще, — сказав він переконано, не дивлячись на мене. — Так багато всього сталося. Тітка забирає її до Техасу.

— Техасу? — перепитав я після приголомшеної паузи.

— Боюся, що так.