Розділ IV

Я почухав собі брову, подивився вбік.

— Іспанська мова досі мені дається важко — я мушу пройти ще один тест, мабуть, наступного понеділка. Але я написав на відмінно твір про Сталінградську битву. Це означає, що я поміняю своє В з мінусом з історії на повноцінне В.

Він так довго мовчав, дивлячись на мене, що я відчув себе загнаним у глухий кут і сушив собі голову, чого б йому сказати ще.

— Це все? — зненацька запитав він.

— Ну… — Я подивився на свої великі пальці.

— А як із твоїми тривогами?

— Трохи краще, ніж було, — сказав я, подумавши, як погано, що я нічого не знаю про Дейва.

Він був одним із тих чоловіків, які носять обручки, зовсім не схожі на обручки, — може, той перстень не мав ніякого стосунку до обручки, просто свідчив про те, що він пишається своїми кельтськими предками. Якби мене попросили вгадати, я сказав би, що він недавно одружився й дружина щойно народила йому дитину, — він мав такий переконливий вигляд молодого батька, наче йому доводилося щоночі прокидатися й міняти малому підгузки, а проте хто знає.

— А як у тебе справи з ліками? Що ти скажеш про побічні ефекти?

— Думаю, краще, — сказав я, почухавши ніс.

Я перестав ковтати свої пігулки, бо через них почувався геть стомленим і мені дуже боліла голова, тому я став кидати їх в умивальник у ванній і змивати.

Дейв помовчав хвилину.

— Отже, я не помилюся, якщо скажу, що загалом ти почуваєшся краще?

— Думаю, що ні, — сказав я після мовчанки, дивлячись на штукенцію, яка висіла на стіні над його головою. Вона була схожа на перекошену рахівницю з глиняних кульок та мотузяних вузлів, і мені здавалося, що велику частину свого нинішнього життя я прожив, її роздивляючись.

Дейв усміхнувся.

— Ти вважаєш, цього треба соромитись. Але те, що ти почуваєшся краще, не означає, що ти забув свою матір. Або що ти менше її любиш.

Розгнівавшись на його припущення — мені таке й на думку не спадало, — я відвернувся від нього й став дивитись у вікно, на депресивний краєвид з будинком із білої цегли, що стояв на протилежному боці вулиці.

— А ти маєш бодай якесь уявлення, чому тобі стало краще?

— Ні, не маю, — коротко відповів я.

«Краще» було не те слово, яке виражало мої почуття. Такого слова взагалі не було. Ішлося, власне про такі дрібні речі, про які й згадувати не хотілося, — сміх у шкільному коридорі, жива ящірка, яка сновигала в тераріумі в науковій лабораторії, — робили мене щасливим на одну мить, а вже наступної миті змушували плакати. Іноді вечорами вологий, колючий вітер залітав у вікна з Паркової авеню, саме в ту годину, коли вуличний рух рідшав і місто порожніло, готуючись до нічного сну; накрапав дощ, на деревах розпукувалися бруньки, весна переходила в літо; музика поодиноких автомобільних гудків на вулиці і вологий запах мокрих хідників були заряджені електрикою, духом натовпу, нерухомих, самотніх секретарок, гладких чоловіків із торбами для товарів, скрізь панувала незграбна печаль створінь, які проштовхувалися до життя. Протягом тижнів я був замерзлим, замкненим у собі; тепер я відкручував кран у ванній, пускав воду на повну потужність і мовчки скиглив. Усе було сире, болюче, плутане й неправильне, а проте я почувався так, ніби проламувався з морозної води крізь кригу до сонця й колючого холоду.