Розділ IV

Тепер, коли мої очі звикли до темряви, я побачив крісло-візок у кутку кімнати, пляшечки з ліками на столі біля її ліжка.

— Які твори Бетховена подобаються тобі?

— Ну…

Я дивився на її руку, що лежала на покривалі, на ніжну шкіру на внутрішній частині її руки з лейкопластиром на згині ліктя.

Вона сіла в ліжку, дивлячись повз мене на Гобі, чий силует маячив в освітлених дверях.

— Мені не можна говорити багато? — запитала вона.

— Ні, голубко.

— Я не думаю, що дуже стомилася. Сама не зрозумію. Ти стомлюєшся протягом дня? — запитала вона мене.

— Іноді. — Після смерті матері я нерідко засинав у класі й відключався в кімнаті Енді після школи. — Раніше зі мною такого не було.

— Зі мною теж. Тепер мене весь час хилить у сон. Я не можу зрозуміти чому. Це так занудно.

Гобі — я це помітив, озирнувшись на освітлені двері, — на мить відступив убік. Хоч це було дуже на мене не схоже, але з якоїсь незрозумілої причини мене опанувало нестримне бажання взяти її за руку, і тепер, коли ми були наодинці, я це зробив.

— Ти не проти? — запитав я в неї.

Усе відбувалося повільно, ніби я пересувався в глибокій воді. Було дуже дивно тримати чиюсь руку — руку дівчини, — а проте напрочуд нормально. Я раніше ніколи нічого подібного не робив.

— Зовсім ні. Це приємно. — Потім після короткої паузи — протягом якої я чув, як хрипко дихає маленький тер’єр, — вона сказала: — Ти не заперечуватимеш, якщо я на кілька секунд заплющу очі?

— Ні, — сказав я, проводячи великим пальцем по її суглобах, перебравши всі кісточки.

— Я знаю, це дуже нечемно, але нічого не можу з собою вдіяти.

Я дивився на її заплющені повіки, стулені губи, бліду шкіру та синці, бридку залізну скобу над вухом. Дивне сполучення того, що мене в ній хвилювало, і того, що хвилювати не може, наповнювало мене легким і бентежним почуттям.

Я винувато поглянув назад і побачив, що Гобі стоїть у дверях. Повернувшись навшпиньках до коридору, я тихо зачинив за собою двері, радий, що в коридорі так темно.

Удвох ми повернулися до вітальні.

— Як вона тобі? — запитав він так тихо, що я ледве почув.