Розділ IV

— Що ти чула, голубко? — запитав Гобі.

— Чула, як ви розмовляли. Космо також вас чув.

Спочатку я не помітив собаки, а потім побачив — сірий тер’єр скулився біля неї, посеред подушок і м’яких іграшок. Коли він підняв голову, я побачив його сиву шерсть на морді та затягнуті катарактою очі — він був дуже старий.

— Я гадав, ти спиш, голубко, — сказав Гобі, простягши руку, щоб почухати собаці підборіддя.

— Ти завжди це кажеш, але я ніколи не сплю. Привіт, — сказала вона, поглянувши на мене.

— Привіт.

— Хто ти?

— Мене звуть Тео.

— Яка музика тобі до вподоби?

— Я не знаю, — сказав я, а тоді, щоб не здаватися дурним, додав: — Бетховен.

— Чудово. Ти схожий на хлопця, якому подобається Бетховен.

— Справді? — приголомшено запитав я.

— Я тобі це сказала як комплімент. А я не можу слухати музику. Через головний біль. Це справжній жах. Ні, не треба, — сказала вона Гобі, який прибирав книжки, марлю та пакети з паперовими серветками зі стільця, який стояв поруч із ліжком. — Нехай він сяде тут.

— Сідай краще тут, — сказала вона мені, трохи посунувшись у ліжку, щоб звільнити для мене місце.

Спершу подивившись на Гобі, аби переконатися, що так буде о’кей, я сів на ліжко, обережно, однією сідницею, намагаючись не потурбувати пса, який підвів голову й дивився на мене сердитим поглядом.

— Не бійся, він тебе не вкусить. Хоч іноді він кусається. — Вона сонно подивилася на мене. — Я тебе знаю.

— Ти пам’ятаєш мене?

— Ми з тобою друзі?

— Так, — сказав я бездумно, а тоді збентежено подивився на Гобі, адже я їй збрехав.

— Я забула твоє ім’я, ти мені пробач. Хоч пам’ятаю твоє обличчя. — Потім, погладивши собаку по голові, вона сказала: — Я не впізнала свою кімнату, коли повернулася з лікарні. Я пам’ятала своє ліжко, свої речі, але кімната була інакшою.