Розділ ІІІ

Вони безсмертні всі, ці зорі: і срібні, і золоті, — вони засяють знов…[23]

Байдужі обличчя. У класі було жарко й панував сонний настрій пізнього полудня, вікна відчинені, вуличний шум долинав він Вест-Енд-авеню. Діти спиралися на лікоть і малювали картинки на берегах своїх зошитів.

Я дивився у вікно, на темну цистерну з водою на даху протилежного будинку. Допит (так я його називав) дуже мене стривожив, збуривши хвилю різних відчуттів, які навалювалися на мене в найнесподіваніші хвилини: задушливий сморід згорілих хімікатів і дим, іскри дротів, біле й холодне аварійне сяйво, що скаламучувало мені пам’ять. Таке траплялося зі мною цілком раптово, у школі або на вулиці, — я застигав, ступивши півкроку, і хвиля відчуттів накочувала на мене знов, очі дівчини зустрічалися з моїм поглядом у ту дивну мить, коли світ обвалювався. Іноді, не чуючи, що мені сказано, я ловив на собі здивований погляд мого лабораторного напарника з біології, або чоловік, якому я затуляв холодильник із напоями в корейській крамниці, казав: «Відійди, хлопче, вбік, я не хочу стовбичити тут цілий день».

Хіба, любе дитя, ти плачеш тільки за Юпітером?

Ти плачеш тільки за похороном зірок?

Вони не показали мені фотографій ані дівчини, ані старого, що їх я впізнав би. Я тихенько опустив ліву руку в кишеню піджака й намацав перстень. За кілька днів до того ми вивчали слово «кревний» — «споріднений по крові». Обличчя старого було таке зранене й покалічене, що я не зміг би сказати, яким воно було насправді, а проте дуже добре пам’ятав тепле й слизьке відчуття його крові на своїх руках, у якомусь розумінні його кров була досі на мені, я відчував її запах і смак у моєму роті, й це допомагало мені зрозуміти, чому люди говорять про кревних братів і як кров поєднує людей. Мій англійський клас читав «Макбета» восени, але тільки тепер я почав розуміти, чому леді Макбет ніяк не могла стерти кров зі своїх рук і чому та кров залишалася там навіть тоді, коли її було змито.

Оскільки іноді я будив Енді, горлаючи й метаючись уві сні, місіс Барбур стала давати мені маленьку зелену пігулку під назвою елавіл, що, як пояснила вона, не дозволятиме мені лякатися вночі. Це мене збентежило, адже мої сни я не міг навіть назвати кошмарами, а лише тривожними інтерлюдіями, коли моя мати надовго затримувалася на роботі й не могла повернутися додому, бо десь на її шляху випалені вулиці були запруджені іржавими автомобілями, а на подвір’ях гавкали собаки на ланцюгах. З тривогою в серці я шукав її у службових ліфтах і покинутих будівлях, чекав її в темряві на занедбаних автобусних зупинках, дивився на жінок, схожих на неї у вікнах поїздів, що мене проминали, й ніколи не встигав схопити слухавку, коли вона телефонувала мені в дім Барбурів, — ці розчарування та невдачі били по мені важким кулаком, і я прокидався, дихаючи з тяжким присвистом, стривожений і вкритий потом у вранішньому світлі. Найбільших мук мені завдавали не намагання знайти її, а те, що я прокидався і згадував: моя мама померла.

Коли я ковтав зелену пігулку, навіть ці сновидіння провалювалися в задушливий морок. (Тепер я став замислюватися, хоч тоді про це не думав, що місіс Барбур порушувала всі правила, даючи мені не приписані лікарем ліки на додачу до жовтих капсул і крихітних помаранчевих кульок, які я одержував від психіатра Дейва.) Коли сон до мене приходив, я ніби падав у глибоке чорне провалля, й іноді мені було дуже важко прокинутися вранці.

— Чорний чай — ось єдині ліки, — сказав містер Барбур одного ранку, коли я куняв над сніданком, і налив мені філіжанку зі свого добре нагрітого чайника. — Чистий асам. Так міцно заварювати чай уміла лише моя мати. Він виводить усі ліки з твого організму. Як Джуді Ґарленд робила? Перед виставою? Моя бабуся розповідала, що Сід Люфт[24] завжди телефонував до китайського ресторану й замовляв там великий чайник міцного чаю, щоб вивести з неї всі барбітурати, це було, якщо не помиляюся, в Лондоні, вона тоді грала в театрі «Палладіум», і міцний чай тільки й міг привести її до тями, іноді їм доводилося докласти багато зусиль, щоб її розбудити, витягти з ліжка й одягти…

— Він не може таке пити, це ж як акумуляторна кислота, — сказала місіс Барбур, укинувши до чашки два кубики цукру й доливши туди товстий шар вершків, перш ніж подати трунок мені. — Тео, мені набридло торочити тобі те саме, але ти повинен чогось поїсти.

— О’кей, — сказав я сонно, але так і не надкусив свого кексу з чорницями.

Уся їжа мала смак картону. Я не був голодний протягом тижнів.

— То, може, хочеш тост із корицею? Або вівсянку?

— Це безглуздо, що ти не дозволяєш нам пити каву, — сказав Енді, який мав звичку щодня без відома батьків купувати в «Старбаксі» по величезній чашці кави, коли йшов до школи й коли повертався додому. — Ти відстала від часу.

— Можливо, — холодно відповіла місіс Барбур.

— Навіть півчашки мені допомогло б. Нерозумно з твого боку посилати мене на восьму сорок п’ять на урок поглибленого вивчення хімії без краплі кофеїну.

— А ти заплач, — сказав містер Барбур, не відриваючись від газети.

— Твоє ставлення до цього хибне. Усім іншим учням дозволено пити каву.

— А це неправда, — мовила місіс Барбур. — Бетсі Інґерсолл сказала мені…

— Може, місіс Інґерсолл і забороняє Сабіні пити каву, але Сабіні знадобилася б не одна філіжанка, аби поглиблено вивчити бодай що-небудь.