Розділ ІІІ

Платт, відхилившись на своєму стільці, сказав єхидно:

— Кульмінацією подорожі для Енді було, коли ми зупинилися перекусити в тій забігайлівці.

Енді сказав тоненьким голосом:

— Мама також не любить ходити під вітрилом.

— Я справді не захоплююся цим видом спорту, так, не захоплююся, — сказала місіс Барбур, потягшись за ще однією полуницею. — Тео, мені б дуже хотілося, щоб ти з’їв бодай невелику частку від свого сніданку. Ти не повинен померти з голоду, не торкаючись їжі, як тепер. Ти починаєш виглядати дуже виснаженим.

Хоч містер Барбур і дав мені кілька уроків про морські прапори у своєму кабінеті, мене також не вельми захоплювали його розповіді про мандри під вітрилом.

— Бо яким був найбільший подарунок, що його мені дав батько? — сказав містер Барбур із великою переконаністю в голосі. — Море. Любов до моря. Відчуття моря. Тато подарував мені океан. І це буде трагічною, — Енді, дивись на мене, я до тебе звертаюся, — це буде трагічною втратою, якщо ти надумаєш повернутися спиною до того єдиного, що дарувало мені свободу, дарувало…

— Я намагався полюбити його. Але відчував до нього лише вроджену ненависть.

— Ненависть? — Ошелешена пауза. — Ненависть до чого? До зірок і до вітру? До неба й до сонця? До свободи?

— У випадку, якщо якась із цих речей пов’язана з плаванням на човні, — так.

— Ну, знаєш, — містер Барбур оглянув стіл, не виключивши й мене зі свого спантеличеного погляду, — ти знову показуєш себе вкрай дурним. Море, — він обернувся до Енді, — заперечуй його скільки хочеш, але ти народився з ним у крові, успадкував його від фінікійців, від стародавніх греків…

Та коли містер Барбур перейшов до Маґеллана, до навігації за зорями, до Біллі Бада[25] («Я пам’ятаю, як валлієць Тафт пішов на дно, лише щока рожево зблиснула на хвилях»), я відчув, що мої думки повернулися до Гобарта й Блеквелла: я намагався вгадати, хто такі Гобарт і Блеквелл і що вони роблять. Прізвища звучали так, ніби йшлося про двох затхлих старих адвокатів або навіть фокусників, таких собі партнерів у бізнесі, що шастають в освітленій свічками темряві.

Те, що телефон у них досі працює, здалося мені обнадійливим знаком. Телефон у моєму домі був від’єднаний. Як тільки мені вдалося пристойно втекти від мого сніданку та моєї неторканої тарілки, я повернувся до телефону у вітальні. Іренка кружляла навколо мене, пилососила кімнату, змітала порох зі старовинних дрібничок навколо мене, а Кітсі сиділа в кутку біля комп’ютера, сповнена рішучості навіть не дивитися на мене.

— Кому ти телефонуєш? — запитав Енді, який у стилі своєї родини підійшов до мене так тихо, що я не почув.

Я міг не розповідати йому нічого, проте знав, що можу довіритися, бо він триматиме рот на замку. І ніколи нікому не викаже мою таємницю, тим більше своїм батькам.

— Людям, яких я не знаю, — сказав я спокійно, відступивши трохи вбік, щоб не стояти на лінії дверей. — Так, це звучить дивно. Але ти знаєш той мій перстень?

Я розповів йому про старого і думав, як розповісти також про дівчинку, про зв’язок, який я відчував із нею, і про те, як мені хочеться знову її побачити. Але Енді — чого слід було сподіватися — уже перескочив від особистого до логіки розвитку ситуації. Він подивився на «Білі сторінки», які лежали відкритими на телефонному столі.

— Вони живуть у місті?

— На Західній Десятій.

Енді чхнув і прочистив ніс. Через весняні алергії він почувався недобре.