Розділ ІІІ

— Нічого, — сказав я.

— То поквапся. Твій сніданок вистигає. Етта зготувала французькі грінки.

— Дякую, — сказав я. — Я зараз прийду.

І саме в ту мить на лінії пролунав механічний голос телефонної компанії і сказав, щоб я зателефонував пізніше.

Я приєднався до Барбурів, вельми стурбований, — я сподівався, що відповість бодай автовідповідач, — і з подивом побачив, що не хто інший, як Платт Барбур (набагато більший і з червонішим обличчям, ніж коли я бачив його востаннє), сидить на тому місці за столом, де звик сидіти я.

— А, ось і ти, — сказав містер Барбур, уриваючи себе на половині речення, витираючи губи серветкою й підхоплюючись на ноги. — Ось ти й прийшов. Доброго ранку. Ти пам’ятаєш Платта, правда ж, пам’ятаєш? Платте, це Теодор Декер — друг Енді, пригадуєш?

Говорячи, він відійшов геть і повернувся зі ще одним стільцем, який незручно втиснув навпроти гострого кутка столу.

Коли я сів скраю — на три або чотири дюйми нижче, аніж будь-хто, на непропорційний бамбуковий стілець, який відрізнявся від усіх інших, — Платт зустрівся зі мною поглядом без особливого інтересу й відвів його вбік. Він приїхав з інтернату на вечірку і, схоже, мав похмілля.

Містер Барбур знову сів і поновив розмову на свою улюблену тему — про вітрильний спорт.

— Як я вже сказав, тобі завдає великої шкоди брак упевненості в собі. Ти почуваєшся невпевнено на кільовій яхті, Енді, — сказав він, — і немає, до чорта, жодної причини, щоб ти так себе почував, крім того, що ти не маєш досвіду самостійного ходіння під вітрилом.

— Річ не в тому, — сказав Енді своїм замогильним голосом. — Головна причина та, що я ненавиджу яхти.

— Дурниці, — сказав містер Барбур, підморгуючи мені, ніби я був схильний пожартувати разом із ним, а це була неправда. — Ні, мене ти не одуриш знудженою фізіономією. Погляньте на цю фотографію на стіні, зняту дві весни тому в Сенібелі! Цей хлопець не був знуджений ані морем, ані небом, ані зірками, ні, не був, сер!

Енді роздивлявся сніговий краєвид на пляшці з кленовим соком, поки його батько своїм запаморочливим голосом, за яким годі було встежити, пишномовно розповідав, як ходіння під вітрилом дисциплінує і збадьорює хлопців, наділяє їх сильним, як у стародавніх моряків, характером. Енді розповідав мені, що в минулі роки він переносив свої морські подорожі значно легше, бо йому дозволялося сидіти в каюті, де він читав книжку або грав у карти з меншими братом і сестрою. Але тепер він став досить великим, щоб допомагати команді, — а це означало довгі, напружені, залиті сліпучим сонцем дні, коли він працював на палубі поруч із невблаганним Платтом, і ось він, цілком дезорієнтований, пірнає під рангоут, намагається не заплутатися в кільцях каната й не звалитися на борт, а тим часом їхній батько вигукує накази й тішиться солоними бризками.

— Боже, пригадай, скільки було сонця, коли ми мандрували в Сенібелі! — Батько Енді відхилився назад на стільці й закотив очі, дивлячись на стелю. — Хіба це було не прекрасно? Оті червоні й помаранчеві хмари на заході сонця? Спалахи полум’я й червоні жарини? Щось подібне до атомного вибуху? Чисте полум’я, що проривалося крізь небесне склепіння й лилося з неба? А згадай товстий, масний місяць, оточений синім туманом неподалік Гаттераса, — як у Максфілда Перріша, так, Саманто?

— Що, вибач?

— Максфілд Перріш — художник, який мені подобається. І хіба його твори не нагадують ці неозорі небеса, — він розвів руки, — з хмарами, що утворюють справжні замки? Пробач мені, Тео, я не хотів стукнути тебе в ніс.

— Хмари малював Констебль.

— Ні, ні, я зовсім не його мав на увазі, художник, про якого я кажу, набагато більш мені подобається. Словом, яке небо висіло над водою в ту ніч. Чарівне. Як над Аркадією.

— Про яку ніч ти говориш?

— Не кажи мені, що ти її не пам’ятаєш! Це ж була кульмінація всієї подорожі!