Розділ ІІІ

— Якщо ти не зможеш сконтактувати з ними телефоном, — сказав він, згортаючи свій носовичок й поклавши його до кишені, — то чому б тобі просто не піти до них?

— Справді? — сказав я. Мені здавалося нечемним просто прийти до тих людей, спершу не зателефонувавши. — Ти так вважаєш?

— Так би я сам зробив.

— Не знаю, — сказав я. — Можливо, вони не пам’ятають мене.

— Якщо вони побачать тебе власною персоною, то скоріше тебе пригадають, — слушно зауважив Енді. — Інакше ти можеш здатися їм якимсь диваком, що телефонує й хоче вдати з себе невідомо кого. Ти не турбуйся, — сказав він, подивившись через плече. — Я нікому нічого не скажу, якщо ти мене про це попросиш.

— Диваком? — перепитав я. — А кого я можу з себе вдати?

— Ну, наприклад, чимало психів телефонують сюди тобі, — сухо повідомив мені Енді.

Я промовчав, не знаючи, як мені це проковтнути.

— До того ж якщо вони не беруть слухавку, то щó ти робитимеш? Якщо не підеш туди зараз, то потім не зможеш вирватися раніше за наступні вихідні. А ти ж хочеш поговорити з ними.

Енді визирнув у коридор, де Тодді стрибав у незвичайних черевиках із пружинками, а місіс Барбур розпитувала Платта про вечірку в Моллі Волтербік.

Він мав рацію.

— Гаразд, — сказав я.

Енді поправив окуляри.

— Я піду з тобою, якщо хочеш.

— Ні, не треба, — сказав я.

Я знав, що Енді повинен був сьогодні зануритись у «японський досвід», потрібний для додаткового бала, — група поглибленого вивчення мала відвідати чайний будиночок «Торая», потім піти подивитися новий фільм Міядзакі[26] в Лінкольн-центрі; не те щоб Енді потребував додаткових балів, але екскурсії з класом були його єдиним соціальним життям.

— Ну гаразд, — сказав він, засунув руку глибоко до кишені й дістав звідти мобільний телефон. — Візьми. Про всяк випадок. — Він потицяв пальцем в екран. — Я зняв для тебе блокування паролем. Можеш користуватися.

— Мені його не треба, — сказав я, дивлячись на гладенький малий телефон і заставку на екрані — аніме-картинку Віртуальної дівчини Акі (голої, у високих порно-чоботях).

— Бери, бери. Ніколи-бо не знаєш, що тобі може знадобитися, — сказав Енді, коли я завагався. — Візьми.

І сталося так, що десь близько пів на дванадцяту я був уже в дорозі на Віллідж автобусом, який ішов від П’ятої авеню, з адресою Гобарта й Блеквелла в кишені, записаною на сторінці з монограмою, яку я видер із записника місіс Барбур, що лежав біля телефону.