Розділ XII

— Знаєш, — Борис зітхнув і подивився вбік. — Це найкраще, що я міг придумати. Я знав, що ти дуже її хотів. Я не думав, що ти аж так засмутишся, не повернувши її собі.

— Можеш ти просто сказати мені, де вона є?

— Поттере, — він притиснув руку до серця. — Мені прикро, що ти так розгнівався. Я цього не сподівався. Але ти сам казав, що не збираєшся тримати її в себе. Ти мав намір повернути її. Хіба ти так не сказав? — додав він, коли я не перестав дивитися на нього гнівним поглядом.

— Чому ти думаєш, що знайшов правильний вихід?

— Що ж, я тобі скажу! Якщо ти заткнешся й дозволиш мені говорити. Замість по-пустому базікати й псувати нам усе свято.

— Про що ти балакаєш?

— Йолоп. — Він потер собі скроні нігтями. — Звідки, ти думаєш, надійшли ці гроші?

— Як, у біса, я можу це знати?

— Це винагорода!

— Винагорода?

— Так! За безпечне повернення картини.

Хвилина. Я стояв на ногах. Я мусив сісти.

— Ти сердишся? — обережно запитав Борис.

Голоси в коридорі. Слабке зимове світло відбивалося від мідного абажура лампи.

— Я думав, ти будеш радий. Ні?

Але я не зовсім прийшов до тями, щоб заговорити. Усе, що я міг, — це тупо дивитися на нього.

Побачивши вираз мого обличчя, Борис відкинув волосся з обличчя й засміявся.

— Ти ж сам підкинув мені цю ідею. І сам не розумієш, яка це велика думка. Геніальна! Шкода, я сам такого висновку не дійшов. «Зателефонуй арт-копам, зателефонуй арт-копам!» Божевільна ідея. Так я тоді подумав. Ти трохи розумієшся на цьому, якщо говорити чесно. Але потім, — він стенув плечима, — сталася дуже прикра подія, як ти чудово знаєш, і коли ми розлучилися на мості, я поговорив із Вишнею, порадився з ним, ми трохи позаламували руки, трохи розвідали ситуацію і, — він подав мені мою склянку, — одне слово, зрозуміли, яка то була чудова ідея! Чому я в тобі сумніваюся? Завжди? Ти завжди був мозком усієї цієї справи. Погляньте на нього! Поки я на Алясці тарабанюся на заправку за п’ять миль, щоб поцупити шоколад «Нестле» на заправці, ти тут… Універсальний розум! І чому я ніколи не дослухаюся до твоїх порад? Бо я трохи поворушив мозком, і… — він підніс догори руки, — ти мав цілковиту рацію. Хто б міг подумати? Понад мільйон доларів винагороди за твою картину. І навіть не за картину! За інформацію, яка приведе до вкраденої картини! Ніяких запитань ніхто не ставитиме! Заплатять готівкою, ні проблем, ні податків!..

Знадвору сніг налипав на вікна. За наступними дверима хтось тяжко кахикав чи то гучно реготав, я не міг розібрати, який саме звук там лунає.

— Туди-сюди, туди-сюди, всі ці роки. Гра для невдах. Незручно, небезпечно. І — я тепер весь час ставлю собі це запитання, чому я взагалі вплутався в цю справу? Коли за картину пропонували стільки цілком законних грошей, які було так легко зажадати й узяти. Бо ти мав рацію — це був для них бізнес прямої дії. Ніяких запитань. Їм треба було тільки одержати картину назад. — Борис запалив сигарету й кинув сірника, щоб його загасити, у свою склянку з водою. — Я сам цього не бачив, хоч і хотів би — не думав, що моя присутність принесе користь, якщо ти мене розумієш. Німецька поліційна штурмова група! У бронежилетах, із вогнепальною зброєю. Усім лягти! На вулиці зібрався великий натовп! О, хотів би я побачити в цю хвилину обличчя Саші!