Розділ XI

ПОСАДКА 12:45

ЧАС У ПОЛЬОТІ 7 ГОД 44 ХВ

— Від Антверпена до Амстердама лише три години їзди, — сказав Борис. — Ми прилетимо у Схіпгол[191] приблизно в один час, я, можливо, за годину після тебе — я доручив Міріам купити нам квитки на різні літаки. Мій летить через Франкфурт. Твій прямий.

— Сьогодні?

— Так — як бачиш, часу в нас зовсім мало…

— А навіщо лечу я?

— Бо мені може знадобитися допомога, а я не хочу залучати до цієї справи ще когось. Крім хіба Юрія. Але я не сказав навіть Міріам, навіщо ми туди летимо. Я, звичайно, міг би їй сказати, — урвав він мене. — Але чим менше людей про це знатимуть, тим буде краще. Хай там як, а ти мусиш заскочити додому й узяти свій паспорт і стільки грошей, скільки знайдеш. Толя відвезе нас до Ньюарка. Щодо мене, — він поплескав по своїй ручній поклажі, яку я лише тепер помітив на задньому сидінні, — то я цілком готовий. Чекатиму на тебе в машині.

— А гроші?

— Візьми скільки маєш.

— Ти повинен був сказати мені раніше.

— Не було потреби. Щодо готівки, — він став нишпорити навколо, шукаючи сигарету, — то це не смертельно. Скільки маєш, що знайдеш… Бо це не важливо. Гроші більше для годиться.

Я скинув окуляри, протер скельця рукавом.

— Тобто?

— Тому що, — він постукав кісточками пальців по голові, давній його жест, дурбелик, мовляв, — я планую заплатити їм, але не всю суму, яку вони зажадали. Винагородити їх за те, що вони мене обікрали? У такому разі хіба вони не стануть грабувати мене та обкрадати, коли їм заманеться? Яку науку я їм подам? «Цей мужик — слабак. Ми можемо робити з ним усе, що завгодно». Але, — він конвульсивно схрестив ноги, поляпав себе по кишенях, шукаючи запальничку, — я хочу, аби вони думали, що ми їм усе заплатимо. Можливо, тобі треба зупинитися біля банкомата і зняти гроші, ми можемо зробити це в дорозі до аеропорту або в самому аеропорті. На нові банкноти приємно дивитися. Здається, до Європейського Союзу дозволено ввозити не більш як десять тисяч готівки? Але решту я поскручую трубочками, перемотаю гумками і провезу у своїй валізі. Крім того, — він запропонував мені сигарету, — я думаю, що несправедливо вимагати, аби ти заплатив усю суму. Я додам готівки, коли ми туди дістанемося. Це буде моїм подарунком тобі. І банківський чек — принаймні підроблений банківський чек, підроблений депозит, якщо хочеш. Офшорний банк на Карибах. Має дуже добрий вигляд, цілком законний. Хоч я не знаю, наскільки ця частина нашої оборудки досягне успіху. Нам доведеться імпровізувати. Ніхто з мізками в голові не візьме чек замість готівки за такий товар. Але я думаю, вони не мають досвіду й перебувають у розпачливому становищі, тож, — він схрестив пальці, — я сподіваюся. Побачимо.

Поки Анатолій об’їздив квартал, я прибіг до крамниці й загріб усі гроші, які ми ще не встигли віднести до банку, десь близько шістнадцяти тисяч. Потім побіг нагору і — поки Поппер вистрибував і кружляв, виючи від тривоги, — пожбурив у сумку кілька речей: паспорт, зубну щітку, бритву, шкарпетки, спідню білизну, перші-ліпші костюмні штани, двійко чистих сорочок, светр. Бляшанка з малинівкою лежала на дні шухляди зі шкарпетками, і я схопив був її теж, але потім кинув геть і швидко засунув шухляду.

Коли я біг коридором, а собака не відставав від мене, мою увагу несподівано привернули гумові чоботи Піппи, що стояли біля її спальні: їхній літній зелений колір поєднувався в моїй свідомості з нею та зі щастям. На мить я зупинився в непевності. Потім повернувся до своєї кімнати, схопив перше видання «Озми в країні Оз» і написав записку так швидко, щоб у мене не лишилося часу передумати: «Щасливої тобі дороги. Я кохаю тебе. Без жартів». Подмухав на папір і вклав його до книжки, а ту — на підлогу біля її чобіт. У результаті на килимі утворилася композиція («Смарагдове місто», зелені гумаки, барви Озми), щось ніби хайку або інше досконале поєднання слів, які мали пояснити їй, що вона означає для мене. Якусь мить я стояв нерухомо — дзиґарі цокали, повертаючи мені спогади з дитинства, двері розчинялися, відкриваючи світлі денні марення, коли ми гуляли разом на літніх моріжках, — і я рішуче побіг до своєї кімнати, щоб узяти там намисто, яке одного разу нагадало мені на аукціоні про неї; я дістав його з темно-синьої оксамитової скриньки та обережно повісив на один чобіт так, щоб зблиск золота засяяв у променях світла. Це був топаз XVIII століття, намисто для королеви фей, із величезним кулоном-діамантом і каменями медового кольору, що мали відтінок її очей. Коли я відірвав погляд від стіни з її фотографіями навпроти й побіг сходами вниз, я був опанований майже тим страхом, який відчуває дитина, коли пожбурить камінь у шибку якогось вікна. Гобі зрозуміє, скільки коштувало мені це намисто, коли побачить його. Але на той час, коли Піппа знайде його та записку, я вже буду далеко.

Ми відлітали з різних терміналів, тому попрощалися біля хідника, де Анатолій мене висадив. Скляні двері розсунулися з нечутним зітханням. Усередині приміщення я проминув охорону, і ступив на блискучу підлогу передсвітанкової зали вильотів, переглянув монітори, й пройшов повз темні крамниці з опущеними металевими решітками, «Брукстоун», «Тай Рек», хотдоги «Натанз», тихо лунає музика 70-х («Любов, любов триматиме нас разом… про мене думай ти щоразу…»), повз фантомні виходи на посадку, перекриті канатами і порожні, якщо не враховувати студентів, які дрімали, витягшись на повний зріст відразу на чотирьох кріслах, повз безлюдний бар, досі відчинений, безлюдний кіоск, де продавали йогурти, безлюдну крамничку дьюті-фрі, де, як наполегливо радив мені Борис, я зупинився й купив пляшку горілки («краще перестрахуватися… там випивку продають лише в підконтрольних державі крамницях… можливо, навіть варто взяти дві пляшки»), і зрештою дійшов до свого (де вже штовхалося безліч людей) виходу на посадку — там стояли національно колоритні родини з порожніми очима, сиділи на підлозі, схрестивши ноги, туристи й посхилялися над лептопами бізнесмени з лискучими обличчями, які, схоже, звикли постійно перебувати в дорозі.

Літак був переповнений. Проштовхуючись по запрудженому пасажирами проходу (економ-клас, посередині центрального ряду з п’ятьма кріслами), я дивувався, як Міріам пощастило купити мені квиток. На щастя, я був надто стомлений, аби думати про щось інше. І заснув ще до того, як погасло світло, що вимагало не розстібати ремені безпеки, — проспавши напої, проспавши обід, проспавши всі кінофільми, прокинувшись тільки тоді, коли шторки були підтягнуті вгору, світло заповнило салон і стюардеса проїхала по проходу з візком, роздаючи коробки зі сніданком: гілочка крижаного винограду, стаканчик із крижаним соком, масляний яєчно-жовтого кольору круасан, запакований у целофан; і що питимете, каву чи чай?

Ми домовилися зустрітися біля конвеєра з багажем. Бізнесмени мовчки хапали свої валізи й тікали — до своїх зустрічей, своїх маркетингових планів, своїх коханок — хто міг знати, куди вони бігли? Юні крикливі планокури з райдужними латками на рюкзаках штовхалися й намагалися схопити чужі торби, сперечаючись про те, в який кофішоп завалитися, щоб у таку рань курнути трави: «О, хлопці, ходімо до “Синього птаха”, однозначно», «Ні, стривай, а чому не на Гарлемерстрат? Я серйозно, я цю назву записав на папері. На оцьому клаптику? Ні, чуваки, послухайте, нам треба піти до бару, назву якого я не пам’ятаю, але вони дуже рано відчиняються і мають кльові сніданки. й там тобі подадуть прямо на стіл і млинці, й помаранчевий сік, і травичку Аполлон-13, і все, що замовиш».

Вони пішли собі — п’ятнадцятеро або двадцятеро юних, безтурботних, із блискучим волоссям, сміючись, закидаючи за плечі рюкзаки й сперечаючись по те, як найдешевше доїхати до міста. Хоч я не мав свого зареєстрованого багажу, проте стояв біля конвеєра десь годину, спостерігаючи, як ретельно обмотана валіза знову й знову кружляє на стрічці, аж доки ззаду підійшов Борис і «привітався», обхопивши мене за шию мертвою хваткою і намагаючись наступити на задники моїх черевиків.