Розділ XI

— Ну, я не бачу тут мосту, по якому ми могли б перетнути канал. А там далі тупик, отже…

— Ні, я тебе запитую, що нам робити?

— Ти про що?

— Я… — мої зуби так цокотіли, що я не міг вимовити й слова. — Борисе, нам капут.

— Ні! Нічого нам не буде. Пістолет Ґроздана, — він незграбно поляпав себе по кишені пальта, — я викину в канал. Вони не зможуть простежити його до мене, якщо не зможуть простежити до нього. А більше немає нічого, що прив’язало б нас до тих подій. Через мій пістолет? Він чистісінький. На ньому немає номера. Навіть шини на колесах машини в мене нові. Я передам машину Юрію, і він сьогодні вночі поміняє їх. Не переживай, — сказав Борис, коли я йому нічого не відповів. — Ми в безпеці. Мені знову тобі це казати? У БЕЗ-ПЕ-ЦІ. (Він продекламував це слово, з великими зусиллями розчепіривши чотири пальці, за кожним складом.)

Машина підстрибнула на вибоїні, я здригнувся й несвідомо затулив обличчя долонями.

— А чому так? Тому що ми з тобою старі друзі — тому що довіряємо один одному. І тому що… О Боже, там стоїть коп, ліпше я зменшу швидкість.

Я роздивлявся свої черевики. Черевики, черевики, черевики. Я міг думати лише про те, що коли я їх узував кілька годин тому, я ще не був убивцею.

— Бо, Поттере, Поттере, подумай про це. Послухай мене, будь ласка, хвилину. Що, якби я був чужим тобі хлопцем, кимось таким, кого ти не знав би й кому ти не довіряв би? Якби ти їхав тепер із гаража з незнайомцем? Тоді твоє життя було б пов’язане з цим незнайомцем навічно. Тобі довелося б бути дуже обережним із цією особою до кінця свого життя.

Холодні руки, холодні ноги. Закусочна. Супермаркет, освітлені піраміди фруктів і цукерок, «Verkoop Gestart»[207].

— Своє життя, свою свободу тобі довелося б довірити незнайомцеві. Страх та й годі. Тобі було б дуже й дуже скрутно. Але, на щастя, про наші пригоди ніхто не знає, крім нас. Навіть Юрій!

Неспроможний говорити, я похитав головою, намагаючись відновити дихання.

— Хто? Китайчик? — Борис зневажливо пирхнув. — Кому він може сказати? Він неповнолітній і до того ж проживає тут нелегально. Він навіть не вміє розмовляти жодною пристойною мовою.

— Борисе, — я легенько нахилився вперед; я боявся, що знепритомнію, — він забрав картину.

— А, — Борис скривив болісну гримасу. — Боюся, картину ми вже не побачимо.

— Як не побачимо?

— Ось так і не побачимо. Мені від цього страшенно прикро. Серце болить. Бо що я можу тобі сказати? Цей Ву, Ґу чи як там його, що він бачив? Тепер він думатиме лише про себе. Він наляканий до смерті. Убивство! Депортація! Він не схоче, щоб його приплутали до цієї справи. Забудь про картину. Він не має уявлення про її справжню цінність. І якщо в нього виникне проблема з копами… Щоб не загриміти за ґрати, він зробить усе, щоб якомога швидше її позбутися. Тож, — він слабко стенув плечима, — сподіваймося, що цей малий гівнюк утече. Бо інакше птіцу, найімовірніше, спалять, а попіл викинуть у канал.

Вуличні ліхтарі віддзеркалювалися на дахах припаркованих автомобілів. Я почувався так, ніби перебуваю поза власним тілом. Я не міг собі уявити, що коли-небудь знову в нього повернуся. Ми знову були в старому місті, торохтіли по бруківці, нічне чорно-біле зображення було ніби взяте з картин Арта ван дер Неера, з сімнадцятого століття, воно тисло на нас з обох боків, і срібні монети танцювали в каналах на воді.

— О, знову проїзд закрито, — застогнав Борис, знову натискаючи на гальмо і їдучи заднім ходом, — треба знайти інший шлях.

— А ти знаєш, де ми тепер?