Розділ XI

— Не звертай уваги. Дрібниці. Боже, Поттере, — сказав він, прямуючи до свого автомобіля майже бігцем, я намагався не відстати, запанікувавши від самої думки про те, що можу загубитися й залишитися тут сам. — Мартін! Цей поганець хворів на тяжкий діабет, я вже кілька років чекав, коли він здохне. Вдячний Мерцю, перед тобою я теж у боргу! — Він поклав тупоносий револьвер собі в кишеню, потім із нагрудної кишені костюма дістав пакетик із білим порошком, який відкрив і все з нього висипав.

— Ну от, — сказав він, обтрусивши руки й відступивши назад. Він сполотнів, зіниці не рухались, і навіть коли він дивився на мене, то, здавалося, не бачив. — Це все, що вони шукатимуть. У Мартіна, безперечно, був такий порошок, ти бачив, які вони обидва були накачані. Тому він так і гальмував — і Фріц теж. Вони не чекали цього дзвінка — не сподівалися, що сьогодні їм доведеться попрацювати. Боже, — він заплющив очі, — як же нам пощастило! — Спітнілий, смертельно блідий, він витер лоба. — Мартін мене знає, він знає, що я ношу, він не чекав, що я маю ще один пістолета, а ти — тебе вони взагалі не брали до уваги. Сідай у машину, — сказав він. — Ні, ні, — він схопив мене за руку; я плентався слідом за ним, наче сновида, до водійського місця, — не сюди, тут чого тільки не навалено. Ох! — Він завмер, здавалося, на цілу вічність у миготливому зеленавому світлі, потім обернувся до власного револьвера, що лежав на підлозі, підняв його й начисто витер клаптем тканини, який дістав із кишені, а тоді, обережно тримаючи його тканиною, кинув на підлогу.

— Ух! — сказав він, намагаючись вирівняти дихання. — Це зіб’є їх із пантелику. Їм знадобляться роки, щоб визначити походження оцієї штуки. — Він замовк, підтримуючи поранену руку другою рукою, й окинув мене поглядом знизу вгору. — Кермувати зможеш?

Я нічого не відповів. Голова в мене йшла обертом, я тремтів. Моє серце, після того як воно на кілька хвилин зупинилося й застигло, тепер загупало тяжкими, гострими, болючими ударами, наче хтось бив мене кулаком у груди.

Борис похитав головою, клацнув язиком.

— Сідай з другого боку, — сказав він, коли я знову поплентався слідом за ним на неслухняних ногах. — Ні, ні. — Він обвів мене навколо машини, відчинивши передні дверцята з боку пасажира й легенько мене підштовхнувши.

Я вимок до рубця. Мене морозило. Нудило. На підлозі лежала пачка жувальної гумки «Стіморол». Автомобільна мапа: Франкфурт, Оффенбах, Ганау.

Борис обійшов навколо машини, оглянувши її. Потім обережно повернувся до водійського місця, трохи хитаючись, намагаючись не вступити в калюжу крові, й сів за кермо, взявши його в обидві руки й зробивши глибокий вдих.

— О’кей, — сказав він, видихнувши повітря, розмовляючи сам із собою, як пілот перед вильотом на небезпечне завдання. — Пристебнімося. Ти також. Стоп-сигнали працюють? А задні фари? — Він поплескав себе по кишенях, покрутився на сидінні, увімкнув обігрів на максимум. — Пального повен бак — добре. Сидіння підігріваються — буде тепло. Не можна, щоб нас зупинили, — сказав він. — Бо я не можу водити машину.

Безліч дрібних звуків: тріскотіння шкіри на сидіннях, вода, що скапувала з мого рукава.

— Ти не можеш кермувати? — запитав я в напруженій дзвінкій тиші.

— Можу, звичайно. Тобто вмію. Я, — він зрушив машину з місця, поклавши руку на спинку мого сидіння, — чому, думаєш, тримаю власного шофера? Думаєш, це моя фантазія? Ні. Я маю судимість, — сказав він, піднявши вказівний палець, — мене зловили за кермом п’яного.

Я заплющив очі, щоб не бачити закривавленої купи, повз яку ми проїздили.

— Тому, розумієш, якщо нас зупинять, то мене візьмуть під арешт, а нам цього аж ніяк не треба. — Я ледве міг чути, що він говорить, бо у вухах мені дзвеніло. — Ти мені допомагатимеш. Дивитимешся на вуличні знаки й не дозволятимеш виїхати на автобусну смугу. Велодоріжки тут червоні, на них також виїздити не можна, тож ти поглядай і на них.

Ми знову виїхали на Овертом, прямуючи в Амстердам: «Locksmith Sleutelkluis», «Vacatures», «Digitaal Printen», «Haji Telecom», «Onbeperkt Genieten»[203], арабські літери, смуги світла, усе наче в кошмарі — я ніколи не виїду з цієї паскудної дороги.

— Тут треба повільніше, — похмуро сказав Борис. Він здавався виснаженим і змученим. — Trajectcontrole[204]. Допомагай мені стежити за знаками.

На манжетах у мене була кров. Великі яскраві краплі.

— Trajectcontrole. Це означає, що спеціальний автомат підказує поліції: ти перевищив швидкість. Полісмени тут їздять у машинах без жодних знаків, принаймні більшість із них, й іноді вони їдуть за тобою тривалий час, перш ніж спинять тебе остаточно. Нам пощастило — машин на шосе сьогодні ввечері зовсім мало. Вікенд, я думаю, та й свято. Але тут і район такий, де не надто бурхливо Христос рождається, якщо ти мене розумієш. Ти зрозумів, що сталося? — запитав Борис, перевівши дух і почухавши носа.

— Ні, — відповів йому хтось інший, а не я.

— Усе це Горст. Обидва хлопці працювали на Горста. Фріц, можливо, був єдиною людиною в Амстердамі, яку він міг так швидко зірвати з місця, але — Мартін, блядь! — Він говорив швидко й плутано, так швидко, що слова зашпортувались і не встигали вилітати, і погляд у нього був безвиразний і плаский. — Хто ж міг знати, що Мартін у місті? Знаєш, як познайомилися Горст і Мартін? — сказав він, подивившись на мене скоса. — У психлікарні. У крутій божевільні в Каліфорнії. Горст її називав: готель «Каліфорнія». Це було давно, коли родина Горста ще спілкувалася з ним. Горст там від наркозалежності лікувався, а Мартіна тримали там, бо він був справжній, натуральний псих. Такий божевільний, які людям очі виколюють. Я бачив, як Мартін робить такі речі, про які навіть говорити не хочу…