Розділ XI

Два різні ліфти. Нескінченний коридор, застелений червоним килимом. Увійшовши до своєї кімнати, я ввімкнув усе світло: настільну лампу, лампу біля ліжка, усі лампи в люстрі, — кинув пальто на підлогу й відразу пішов у душ, розстібаючи на ходу свою закривавлену сорочку, спотикаючись, як монстр Франкенштейна, якого женуть вилами. Я згорнув липку купу свого одягу, вкинув її на дно ванни й увімкнув на повну потужність гарячу воду, струмочки рожевої води виливалися з-під моїх ніг, поки я шкрябав себе мочалкою з ароматизованим лілією гелем для душу, аж поки врешті відчув, що пахну як похоронний вінок, а шкіра горить вогнем.

Сорочку можна було викидати: вода у ванні вже стала чистою, а коричневі бризки та плями на ній залишалися. Залишивши її відмокати далі, я взявся за шарф і піджак — просякнуті кров’ю, але надто темні, щоб її було помітно, — а потім і за пальто, обережно вивернувши його (навіщо я вдягнув на вечірку пальто з верблюжої шерсті? Чому не темно-синє?). Одна його вилога була ще так-сяк, а з другою справи було зовсім кепські. Бризки кольору темного вина несли в собі якийсь заряд, що знову переніс мене у світ пострілів: поштовх, вибух, траєкторія польоту кулі. Я підсунув пальто під кран, полив його шампунем і став шкрябати й чистити взуттєвою щіткою, яку взяв у шафі; після того як шампунь закінчився і гель для ванни також, я нашурував пляму милом і знову став її терти, як ото невдатний слуга в казці, приречений виконати неможливу роботу до світанку або померти. Нарешті, коли мої руки вже тремтіли від перевтоми, я вичавив на пляму зубну пасту просто з тюбика і став чистити її зубною щіткою — цей спосіб, на диво, виявився ефективнішим, ніж будь-який із попередніх, але пляму мені так і не пощастило вивести.

Нарешті я покинув цю марну працю й повісив пальто над ванною, щоб із нього стекла вода: воно нагадало мені мокрий привид містера Павликовського. Я дуже намагався не вимазати кров’ю рушники й туалетним папером, який старанно скручував і змивав в унітаз кожні кілька хвилин, ретельно витирав іржаві плями й бризки крові на кахлях. Щілини між кахлями я вичищав зубною щіткою. Клінічна чистота. Стіни блищать віддзеркаленим світлом. Примножуються нескінченні самотності. Ще довго після того, як зникла остання рожева пляма, я працював, виполіскуючи та перучи рушники для обтирання рук, які забруднив і які досі здавалися підозріло рожевими, — а потім, майже не тримаючись на ногах від утоми, став під душ, пустивши таку гарячу воду, яку ледве міг витримати, і знову взявся шкребти себе з ніг до голови, знову й знову, натираючи волосся бруском мила й плачучи від мильної піни, що потрапляла мені в очі.

Я прокинувся в якусь невизначену годину від пронизливого дзвінка у двері, який змусив мене підстрибнути, наче ошпареного. Простирадла були сплутані й мокрі від поту, жалюзі опущені, тому я не мав ані найменшого уявлення, котра зараз година й навіть день чи ніч. Я ще не зовсім прокинувся. Накинувши халат, я відчинив двері на ланцюжок і запитав:

— Борис?

Жінка у формі, зі спітнілим обличчям.

— Прання, сер.

— Що, вибачте?

— На рецепції мені сказали, що ви просили забрати у вас одяг до пральні.

— Е…

Я подивився на дверну ручку. Як після всього, що зі мною напередодні сталося, я не здогадався повісити на двері напис «Не турбувати»?

— Одну хвилинку.

Зі своєї валізи я дістав сорочку, яку вдягав на вечірку Анни, — ту саму, про яку Борис сказав, що вона не досить добра для Ґроздана.

— Ось, — сказав я, передавши сорочку крізь двері, а потім попросив: — Зачекайте.

Піджак від костюма. Шарф. Обидва чорні. Чи варто віддати їх? Вони були пом’яті й мокрі на дотик, та коли я ввімкнув настільну лампу й пильно їх розглянув — в окулярах, своїм натренованим Гобі оком, підсунувши тканину під самий ніс, — то не побачив ніякої крові. Клаптем білої тканини я тицьнув у кілька місць, щоб побачити, чи не стане вона рожевою. Вона справді зарожевіла, але дуже слабенько.

Покоївка досі чекала, й необхідність поспішати була для мене певною полегкістю — рішення треба приймати швидко, немає коли вагатися. З кишень я дістав свій гаманець, сирувату, але, на подив, не розм’яклу оксиконтинку, яку поклав до кишені, перш ніж піти на вечірку до Анни де Лармессен (чи думав я коли-небудь, що буду вдячний пігулці за властивість довго не розчинятися? Ні), й Борисів блискучий конверт, а піджак і шарф передав покоївці.

Зачинивши двері, я відчув велику полегкість. Але через тридцять секунд мене опанувала тривога, сплески якої іноді підіймалися до крикливого крещендо. Необмірковане рішення. Безумство. Чим я думав?

Я ліг. Та незабаром підхопився на ноги. Потім знову ліг і спробував заснути. Та незабаром я вже сидів у ліжку й у пориві напівсонної маячні, супроти власної волі, зателефонував на рецепцію.

— Слухаю вас, містере Декер, чим я можу допомогти?

— Знаєте… — Я міцно заплющив очі; навіщо я заплатив за кімнату кредиткою? — Мені спало на думку, я щойно віддав костюм у хімчистку, він ще тут?