Розділ X

— Їв, — збрехав я. — Дякую, але скажи мені…

— Дуже добре, — сказав він із полегкістю. — Там є устриці й ікра. А ще смачні краби. Ти не прийшов сьогодні на ланч. Я залишив тобі тарілку тушкованої яловичини, трохи зеленої квасолі й салату — і бачив, що ти її не торкався, так і стоїть у холодильнику…

— А що у вас із Велті було з ним спільного?

Гобі закліпав очима.

— Про що ти? — неуважно запитав він. — А, — він кивнув головою в напрямку Ґріскема, — ти про нього?

— Авжеж.

Святкове освітлення кімнати: лампи, дзеркала, розпалені каміни, блискучі люстри — наповнило мене кошмарним відчуттям, що за мною стежать з усіх боків.

— Ну, знаєш. — Він перевів погляд (винесли повну чашу ікри, й він уже наготувався піти до столу, але потім передумав). — Він прийшов до нашої крамниці багато років тому, щоб продати коштовності й срібло. Сказав, що ці речі дісталися йому в спадок. Проте там була сільничка, старовинна й дуже цінна, і Велті її знав, бо він знав ту леді, якій її продав. І він знав, що її обшахрували двоє вибивачів, які проникли до неї в дім, повідомивши, що збирають старі книжки для благодійності. Одне слово, Велті взяв у нього ті речі на продаж і зателефонував тій бабусі й у поліцію. А щодо мене, — він витер лоба квітчастою хусточкою з крамниці «Ліберті», яку дістав із кишені; його голос лунав так тихо, що я мало не попросив його говорити гучніше, але не наважився, — то за півтора року до того я купив у того самого чоловіка спадщину і мав би здогадатися, що там було щось не так, — але не виявив нічого такого, що здалося б мені підозрілим. Новісінький будинок на Східних Вісімдесятих і рідкісна колекція американського антикваріату, навалена купою посеред кімнати: чайні скриньки, годинники-банджо, статуетки з китового вуса, віндзорські стільці, яких було досить, щоб відкрити школу, — але ні килимів, ні канапи, ні столів, нічого, з чого можна було б їсти або на чому спати, — словом, я переконаний, що ти відразу зрозумів би, про що йдеться, на відміну від мене. Не було там ніякої спадщини, ніякої тітки. Він просто винайняв ту квартиру, щоб зберігати в ній накрадене. І я мав би про все здогадатись, але мене збив з пантелику той факт, що він мав власну крамничку, зовсім маленьку, на Медісон, неподалік від старого «Парк-Бернет»[189], то було дуже гарне місце, й відчинялося воно лише за попередньою домовленістю. «Шевалє Антиквар». Там у нього були першокласні французькі речі, що не належали до моєї компетенції. Щоразу, коли я там проходив, крамничка була зачинена, я завжди зазирав у вікно. Я не знав, кому вона належить, аж доки він не сконтактував зі мною щодо тієї спадщини.

— І що далі? — запитав я, знову обернувшись спиною до юрби й телепатично посилаючи подалі Платта, який урочисто вів у нашому напрямку директора свого видавництва, щоб познайомити його зі мною.

— І, — зітхнув він, — якщо коротко, то справа дійшла до суду, в якому ми з Велті давали свідчення. Слоун — dilapidateur[190], як називав його Велті, — на той час розчинився в повітрі, крамничка була очищена за одну ніч, «Ремонт», і більше ніколи не відчинилася, звичайно. А от Рейса, якщо я не помиляюся, посадили до в’язниці.

— Коли це було?

Гобі вкусив ніготь вказівного пальця й замислився.

— Мабуть, років тридцять тому, якщо не всі тридцять п’ять.

— А Рейс?

Він зсунув брови.

— І він тут? — мовив Гобі й знову став оглядати натовп.

— Ні, я його не бачив.

— У нього волосся ось таке завдовжки. — Гобі відміряв пальцями нижче від шиї. — Спадає на комір. Як ото англійці його носять. Англійці певного віку.

— Сиве?

— Тоді — ні. Може, тепер воно й стало білим. І маленький злостивий рот, — він випнув губи, — ось такої форми.