Розділ X

— Але ж, — вона здавалася спантеличеною, — здається, Анна замовила для нас стіл у якомусь ресторані…

— Ти повинна будеш пояснити мою відсутність. Для тебе це не буде проблемою, хіба не так?

— Тео, не будь таким осоружним.

— Але ж твоя мати нікуди не поїде. Я в цьому переконаний. — Було майже неможливо вмовити місіс Барбур поїхати до ресторану на вечерю, якщо це був не такий ресторан, щодо якого вона була певна, що не зустріне там нікого зі своїх знайомих. — Скажи, що я повіз її додому. Скажи, їй стало погано. Скажи, що мені стало погано. Ти що-небудь придумаєш.

— Ти сердишся на мене?

Слово з лексикону Барбурів: сердишся. Слово, яке Енді часто вживав, коли ми були дітьми.

— Серджуся? Ні. — Тепер, коли все заспокоїлось і я звик до цієї думки (Кейбл? Кітсі?), ця новина ніби перетворилася на образливу плітку, що не мала ніякого стосунку до мене. Я помітив, що Кітсі наділа сережки моєї матері, і це дуже мене розчулило, тим більше що вона мала цілковиту рацію, вони зовсім їй не пасували, серце мені стислось, і я доторкнувся до них, а потім і до її щоки.

— Ооо! — заволали глядачі в нас за спиною, задоволені, що вони нарешті побачили якісь вияви почуттів між щасливими нареченими.

Кітсі, яка вмить перейнялася цим настроєм, схопила мою руку й поцілувала її, спричинивши новий вибух оплесків.

— Гаразд? — сказав я їй на вухо, коли вона пригорнулася до мене. — Якщо хтось запитає, то я поїхав у справах бізнесу. Одна стара леді попросила, щоб я подивився її майно.

— Ну звичайно. — Чого-чого, а витримки їй було не позичати. — Ти коли повернешся?

— О, швидко, — сказав я без особливої переконаності в голосі. Я був би щасливий покинути залу і йти днями й місяцями, аж доки не дійду до якогось мексиканського пляжу, де я міг би блукати сам-один, не перевдягаючись, аж поки моє вбрання зотліло б на мені і я став би божевільним грінго в окулярах у черепаховій оправі, який ремонтував би стільці та столи для тамтешніх мешканців. — Бережи себе. І не пускай того Гейвістока до матері в дім.

— Знаєш, — вона говорила так тихо, що я майже її не чув, — він чимало набридав їй останнім часом. Постійно телефонував, прагнучи навідати її, принести квіти, шоколад, такий милий старигань. Мама не хоче з ним бачитись. А я почуваюся трохи винною, що вічно мушу йому відмовляти.

— Ось це даремно. Не допускай, щоб він прийшов. Він шахрай. А тепер бувай, — сказав я голосно, цьомнуши її в щоку (знову заклацали фотокамери; це був той знімок, на який фотографи полювали протягом усього вечора), і пішов сказати Гобі (що захоплено роздивлявся якийсь портрет, майже притискаючись до нього носом), що я від’їжджаю на короткий час.

— Гаразд, — сказав він обережно, обернувшись до мене. Протягом усього того часу, коли я працював у нього, я ніколи не брав відпустки, ніколи не виїздив із міста. — Ти поїдеш із… — Він кивнув на Кітсі.

— Ні.

— У вас усе гаразд?

— Усе в нормі.

Він подивився на мене; подивився через залу на Бориса.

— Знай, якщо тобі щось буде потрібно, ти завжди можеш звернутися до мене, — несподівано сказав він.