Розділ X

— Бо я хочу, щоб ти прогулявся зі мною.

— Навіщо? — запитав я, обдивляючись залу, не бажаючи, щоб він розлучив мене з Піппою, розпачливо намагаючись знайти її знову.

Свічки, помаранчевий відсвіт вогню в каміні, біля якого вона щойно стояла, нагадали мені тепло винного бару, так ніби світло могло провести мене назад до вчорашнього вечора та маленького дерев’яного столу, за яким ми сиділи, торкаючись коліньми, а її обличчя омивало таке саме помаранчеве світло. Мусив існувати спосіб, щоб я міг перейти через залу, схопити її за руку й повернути в ту мить.

Борис відкинув волосся з очей.

— Ходімо! Коли я розповім, навіщо ти мені потрібен, ти будеш у захваті! Але тобі треба повернутися додому, по паспорт. Готівка також знадобиться.

Над плечем Бориса — незворушні обличчя чужих, холодних жінок. Профіль місіс Барбур, злегка обернутий до стіни, вона стискала руку веселого священика, який уже не здавався таким веселим.

Борис смикнув мене за руку.

— Ти мене слухаєш?

Це був той самий голос, який повертав мене на землю багато разів від розколотих небес, які смерділи клеєм, коли я лежав із розплющеними очима й приглушеними почуттями на ліжку, дивлячись на сліпучі синьо-білі вибухи на стелі.

— Ходімо! Поговоримо в автомобілі. Я купив для тебе квиток…

Ходімо? Я подивився на нього. Це було все, що я почув..

— Я тобі все поясню. Не дивися на мене такими очима. Усе дуже добре. Можеш не турбуватися. Але насамперед ти повинен домовитися, тебе не буде в місті днів два. Максимум три. — Він махнув рукою. — Отже, біжи, домовся зі Сніжинкою, і драпаймо звідси. Тут не можна курити, так? — сказав він, озираючись навкруги. — Схоже, ніхто тут не курить.

Драпаймо звідси. Це були єдині наповнені змістом слова, які хтось промовив до мене протягом усього вечора.

— Бо тобі треба негайно з’їздити додому. — Він, як і в дитинстві, намагався перехопити мій погляд. — Узяти свій паспорт. І гроші. Скільки в тебе є?

— Достатньо, в банку, — сказав я, підсунувши окуляри на перенісся, його тон дивним чином мене протверезив.

— Я говорю не про банк. І не про завтра. Я про гроші, які ти маєш при собі. Тепер.

— Але ж…

— Я можу повернути її. Повір мені. Але ми не можемо затриматися тут довше. Ми повинні негайно виїхати. Якомога швидше. Поквапмося. — І він по-дружньому копнув мене в гомілку.

— А ось і ти, любий, — сказала Кітсі, просунувши руку мені під лікоть і зіп’явшись навшпиньки, щоб поцілувати мене в щоку. Цей поцілунок негайно зловили фотографи, які стояли біля неї: один із соціальної хроніки, а другий найнятий спеціально для вечора Анною. — Усе чудово, чи не так? Ти дуже виснажений? Я сподіваюся, моя родина не перевтомила тебе занадто. Анно, люба, — вона простягла руку до Анни де Лармессен у жорсткій сукні з тафти, з жорстким білявим волоссям, зморшкуватою шиєю, яка не відповідала шкірі її гладенького, без єдиної зморшки обличчя, — усе просто божественно… Ти не проти, щоб ми зробили сімейний знімок? Лише ти, я і Тео? Ми троє?

— Послухай, — нетерпляче сказав я, як тільки закінчилося наше недоладне позування для «сімейної фотографії» й Анна де Лармессен (яка, безперечно, не вважала, що я маю бодай віддалений стосунок до їхньої сім’ї) пішла попрощатися з якимись набагато важливішими гостями, — я маю піти.