Розділ X

— Ну…

Гобі невпевненим рухом поляпав по нагрудній кишені, шукаючи сигарету, курити яку було тут заборонено.

— Ти його знаєш? — повторив я наполегливіше, неспроможний відвести погляд від бару, де стояв Геймісток.

Іноді з Гобі було дуже важко витягти інформацію, коли йшлося про делікатні проблеми, — він намагався змінити тему, замкнутися, висловлювався вельми невиразно; а для розпитувань не було гіршого місця, аніж заповнена людьми кімната, де хто завгодно міг підійти й урвати розмову.

— Не те щоб знаю. Ми мали з ним справи. Що він тут робить?

— Він друг нареченої, — сказав я — і Гобі подивився на мене здивованим поглядом, його збентежив тон, яким я це сказав. — Звідки ти його знаєш?

Гобі швидко закліпав віями.

— Розумієш, — сказав він, — його справжнього імені я не знаю. Мені й Велті він відрекомендувався як Слоун Ґріскем. Але насправді його звуть якось зовсім інакше.

— Хто він?

— Вибивач, — коротко відповів Гобі.

— Зрозуміло, — сказав я після розгубленої мовчанки.

Вибивачем в антикварному бізнесі називали шахрая, який задурював голову якомусь старенькому й проникав у його дім, щоб виманити якусь цінну річ, а іноді й цілком пограбувати.

— Тут, звичайно, для нього багате поле діяльності, — сказав Гобі, хитнувшись на підборах. — Він дурисвіт найвищого класу — він і його партнер. Спритні, як сатана, ці двоє.

Лисий чоловік з осяйною усмішкою й пасторським комірцем проштовхувався до нас. Я згорнув руки і спробував стати так, щоб відгородити Гобі від нього, сподіваючись, що він його не побачить і не урве свою розповідь, аби привітатися.

— Лусіан Рейс. Принаймні так він мені відрекомендувався. О, це була ще та парочка. Гейвісток, або Слоун, чи як там він називає себе тепер, заморочував своїм базіканням старих жінок, та й старих чоловіків також, довідувався, де вони живуть, приходив до них із візитом… полював на них на благодійних обідах, похоронах, на важливих американських аукціонах, хоч би де вони відбувалися. Хай там як, — Гобі уважно роздивився свій трунок, — він з’являвся до них зі своїм дорогим другом, містером Рейсом, і поки старенькі відволікалися, розважаючи гостя… це просто жахливо. Вони цупили коштовності, картини, срібло, все, на що могли накласти руки. Але зрештою, — провадив він, змінивши тон, — це було давно.

Мені так хотілося випити, що я не міг не поглядати раз у раз у бік бару. І побачивши, як Тодді показує на мене старому подружжю, яке мені всміхалося, либонь, сподіваючись, що їх проведуть крізь натовп і познайомлять зі мною, я вперто обернувся до них спиною.

— Вони полювали на старих? — перепитав я в Гобі, сподіваючись витиснути з нього щось іще.

— Так — мені сумно казати це, але вони грабували цілком безпорадних людей. Кожного, хто пускав їх у свій дім. Часто старенькі мали небагато цінностей, і вони обчищали їх за один візит, але якщо там було що пограбувати… то вони надсилали кошики з фруктами, вели задушевні бесіди, поплескували їх по руках протягом не одного тижня…

Священик, чи пастор, чи хто він там був, побачивши, що я заклопотаний, підняв руку — мовляв, поговоримо згодом — і пропхався геть у натовпі, і я відповів йому вдячною усмішкою. Чи це був той самий єпископ, отець Як-Там-Його-Звуть, який мав обвінчати нас? Чи один із католицьких священнослужителів із церкви Святого Ігнатія, з якими місіс Барбур почала водити компанію після того, як загинули Енді та її чоловік?

— Вони надзвичайно спритні. Іноді прикидаються оцінювачами меблів, пропонуючи свої послуги безкоштовно, й у такий спосіб проникають у дім. А вже зовсім гидко вони поводяться зі справді безпомічними старими — лежачими, психічно хворими: обманюють медсестер, називаючи себе членами родини. А проте… — Гобі похитав головою, — ти що-небудь їв? — запитав він тоном, який явно свідчив про намір змінити тему розмови.