Розділ X

— Ти знаєш…

— Що?

— Ти знаєш… — Мої руки трусилися, хоч я й не був напідпитку абощо. Я міг лише сподіватися, що вона не помічає, в якому я стані. — Я повинен заскочити на секунду до своєї кімнати, гаразд?

Вона розгублено доторкнулася кінчиками пальців до свого лоба: ну я й дурепа.

— Ох, звичайно ж. Я тут буду.

Я почав нормально дихати тільки тоді, коли опинився у своїй кімнаті й зачинив за собою двері. Костюм на мені був учорашній, досить пристойний, але волосся було брудне, й мені не завадило б прийняти душ. Чи поголитися мені? Чи змінити сорочку? Чи помітить вона це? Чи не здасться дивним, що я намагаюся помитись і вбратися для неї? Чи зможу я проникнути до ванної кімнати й почистити зуби так, щоб вона не помітила? Але потім на мене раптом накотилася паніка, що я стовбичу отут у своїй кімнаті за зачиненими дверима, втрачаючи дорогоцінні хвилини, які міг би провести з нею.

Я підхопився на ноги й відчинив двері.

— Ти мене чуєш? — гукнув я.

Її голова знову вистромилася в коридор.

— А що таке?

— Підеш зі мною ввечері в кіно?

Легкий вираз подиву.

— Звичайно. На який фільм?

— Документальний фільм про Ґленна Ґульда[177]. Помираю, так хочу його побачити.

Насправді я вже його бачив і сидів у кінотеатрі, весь час уявляючи, що вона сидить поруч зі мною. Уявляючи собі її реакцію в певних місцях, уявляючи цікаву розмову, яка відбулася б між нами по закінченні фільму.

— Це буде, либонь, фантастично цікаво. О котрій годині?

— Здається, о сьомій. Я уточню.

Протягом усього дня я збуджено думав про сьогоднішній вечір. Сидячи внизу в крамниці (де я був надто заклопотаний різдвяними покупцями, щоб присвятити велику увагу своїм планам), я думав про те, що мені вдягти (щось звичайне, ніяких костюмів, нічого надто показового) і куди я поведу її обідати — нічого надзвичайного, нічого, що її насторожило б або здалось умисне мною задуманим, але все одно це мало бути якесь особливе місце, особливе, чарівне й затишне, щоб ми могли спокійно поговорити, й розташоване не надто далеко від «Фільм-Форуму», — крім того, позаяк вона давно не була в Нью-Йорку, їй може сподобатися якийсь новий заклад («О, цей ресторанчик? Радий, що тобі тут сподобалося, він справді чарівний»), але, крім усього сказаного вище (а спокійна атмосфера була головною ознакою потрібного місця, вона важила більше, аніж їжа чи розташування, я не хотів обідати там, де нам доводилося б кричати), це також мав бути такий ресторан, куди можна потрапити без попереднього замовлення, не варто було забувати й про вегетаріанську проблему. Яке-небудь затишне, симпатичне місце. Не надто дороге, аби вона не подумала, що задля неї я готовий на все. Треба, щоб усе мало такий вигляд, ніби я обрав цей ресторан бездумно, незаплановано. Як, у біса, могла вона жити з тим придурком Евереттом? З його поганим одягом, кролячими зубами й завжди витріщеними очима? Який, здавалося, не уявляв собі смачнішої їжі, аніж коричневий рис із водоростями, спожитий за стійкою в барі здорової їжі.

У таких роздумах минув для мене день, і настала шоста година, коли Гобі повернувся додому й зазирнув до крамниці після дня, проведеного з Піппою в місті.

— Привіт, — сказав він після паузи веселим, але стриманим голосом, який зловісно нагадав мені той тон, яким мати говорила з батьком, коли приходила додому й бачила, як він шастає по квартирі на грані зриву. Гобі знав про мої почуття до Піппи — я ніколи йому цього не казав, ніколи не прохопився жодним словом, але він знав; і навіть якби він не знав, то він не міг не бачити (як і кожен перехожий на вулиці), що з моєї голови вилітають іскри, утворюючи навколо неї справжнє гало. — Як ти тут?