Розділ X

— У тебе ідеальний зріст.

— Узагалі, так буває часто, — сказала вона, знехтувавши мій незграбний комплімент. — Після травми або каліцтва діти часто перестають рости. — Вона підсвідомо переключилася на голос доктора Кеймензінда — я ніколи з доктором Кеймензіндом не зустрічався, але міг відчути ті хвилини, коли він брав участь у розмові, підключаючись до неї, наче холодний дистанційний механізм. — Ресурси переводяться на інші цілі. Система росту вимикається. У моїй школі навчалась одна дівчина, саудівська принцеса, яку викрали, коли їй було десь дванадцять років. Тих, хто її викрав, стратили. Але — я познайомилася з нею, коли їй було вже дев’ятнадцять років, — дуже мила дівчина, але зовсім крихітна, не більш як півтора метра на зріст, вона була така травмована, що не підросла навіть на дюйм після того, як вони її викрали.

— Ого! Це та дівчинка з підземелля? Вона навчалась у школі разом із тобою?

— Монт-Гефелі дивне місце. Там навчалися дівчата, в яких влучали кулі під час утечі з президентського палацу, а також дівчата, яких батьки послали туди для того, щоб вони схудли або тренувалися для участі в зимових Олімпійських іграх.

Вона дозволила, щоб я взяв її за руку, і нічого не сказала — сиділа, кутаючись у пальто, яке не захотіла здавати. Довгі рукави, навіть улітку, завжди замотана в кілька шарфів, наче лялечка якоїсь комахи, — захисна оболонка для дівчини, яку поламали, а потім зшили, скріпили знову. Як я досі міг цього не помічати? Не дивно, що фільм її засмутив: Ґленн Ґульд цілий рік ходив у важкому пальті, збираючи все більше пляшечок із пігулками, концертну сцену він покинув, а сніг навколо нього стає все вищим і вищим.

— Тому що я чула, як і ти говорив про це, тебе також ця проблема мучить, як і мене. Але я знову й знову повертаюся до неї. — Офіціантка непомітно долила їй вина, наповнила її келих доверху, хоч Піппа не просила її про це й, схоже, навіть не помітила. «Люба офіціантко, — подумав я, — нехай тебе благословить Бог, я залишу тобі такі чайові, від яких тобі голова піде обертом». — Якби я тоді записалася на прослуховування у вівторок або четвер. Якби я дозволила Велті повести мене до музею тоді, коли він хотів, а він умовляв мене піти на ту виставку протягом тижнів, він був сповнений рішучості, щоб я побачила її, перш ніж вона закриється… Але в мене завжди були якісь нагальніші справи. Для мене було важливіше піти в кіно зі своєю подругою Лі Енн абощо. Яка, до речі, розчинилася в повітрі після моєї катастрофи, я більше ніколи її не бачила після того дурного піксарівського[178] фільму. Усі ті дрібні знаки, якими я нехтувала або які не цілком розуміла, — усе могло б відбутися інакше, якби я лиш була уважнішою; так, наприклад, Велті докладав чималих зусиль, щоб повести мене на виставку раніше, він питав мене про це з десяток разів, схоже, він мав якесь передчуття того, що потім сталося, це моя провина, що ми там опинилися саме в той день…

— Принаймні тебе не виключили зі школи.

— А тебе виключили?

— Відсторонили від занять. Теж невесело.

— Дивно уявляти собі — а що, якби цього не сталося? Якби ми обоє не були там у той день? Ми могли б і не познайомитись. Що б ти робив тепер, як гадаєш?

— Не знаю, — відповів я, ледь здригнувшись. — Не можу навіть собі уявити.

— Але якесь уявлення ти все ж таки повинен мати.

— Я не був таким, як ти. Я не мав таланту.

— А чим ти захоплювався?

— Нічим особливо цікавим. Звичайними речами. Комп’ютерними іграми, науковою фантастикою. Коли люди питали мене, ким я хочу бути, я зазвичай витребенювався й казав: «тим, хто біжить по лезу ножа» або щось подібне.

— Боже, як мене пригнітив цей фільм. Я багато думаю про Тайреллову племінницю.

— Що ти маєш на увазі?

— Ту сцену, коли вона дивиться на фотографії, які стоять на фортепіано. Коли намагається зрозуміти, чи ці спогади належать їй, чи племінниці Тайрелла. Ти знаєш, я теж повертаюся в минуле, лише шукаючи там знаки. Речі, які я мусила помітити, але не помітила.

— Послухай, це правда, я теж так думаю, але знаки, таємні передчуття, часткове знання логічно важко пов’язати… — Чому я ніяк не можу закінчити речення, коли розмовляю з нею? — Ти хоч відчуваєш, як іноді безглуздо це звучить? А надто коли говорить хтось інший. Ти звинувачуєш себе за те, що не змогла передбачити майбутнє?

— Можливо, але доктор Кеймензінд стверджує, що всі так роблять. Після нещасних випадків або катастроф десь сімдесят п’ять відсотків постраждалих від них переконані, що були попереджувальні знаки, якими вони знехтували або не витлумачили їх правильно, а в дітей до вісімнадцяти років цей відсоток навіть більший. Але це ж не означає, що таких знаків не було, так?