Розділ X

— А який же? Потерпіла сторона з високими моральними принципами.

— Вищими, принаймні, ніж у декого.

— Ти глибоко з цього тішишся.

— Повір мені, зовсім ні.

— А посмішка про це не говорить.

— А що я мав робити? Не сказати нічого?

— Я ж тобі сказала, більше я не зустрічатимуся з ним. Власне, я сказала йому про це якийсь час тому.

— Але він наполегливий. Він тебе кохає. Він не погодиться з твоїм «ні».

На мій подив, вона почервоніла.

— Так і було.

— Бідолашна маленька Кітс.

— Не лютуй.

— Бідолашна дитина, — сказав я знову, бо більше не знав, що сказати.

Вона нишпорила в шухляді, шукаючи там коркотяг, і подивилася на мене безрадісним поглядом.

— Послухай-но, — сказала вона, — не думаю, що ти це зрозумієш, але тяжко кохати того, кого кохати не слід.

Я промовчав. Заходячи сюди, я так закрижанів від люті, коли її побачив, що намагався переконати себе: їй не пощастить завдати мені болю або, боронь Боже, змусити мене пожаліти її. Але хто міг краще за мене знати, наскільки вона має рацію?

— Послухай-но, — сказала вона, відклавши коркотяг. Вона побачила, що я розкрився, і скористалася цим: так на тенісному корті користуються слабкими сторонами супротивника…

— Відчепись від мене.

Я перебрав міру. Застосував хибний тон. Дозволив, щоб дискусія звернула не туди. Мені треба було бути холодним і тримати все під контролем.

— Тео. Будь ласка. — Ну от, вона вже вхопилася за мій рукав. Носик почервонів, очі наповнилися слізьми: як ото бідний старий Енді зі своїми сезонними алергіями або якась інша людина, що її тобі хочеться пожаліти. — Пробач мені. Я справді жалкую. Від усього серця. Я не знаю, що тобі сказати.