Розділ X

— Ну, знаєш, якби це були панічні атаки, то можливо. Але йдеться про інше. Докори сумління. Горе. Заздрість — вона найгірша з усіх почуттів. Наприклад, ота дівчина, Бета, безглузде ім’я, хіба ні — Бета? Вона грала вельми слабко, я не хочу бути надто доскіпливою, але вона ледве могла утриматися в секції, коли ми були дітьми, а тепер вона грає в Клівлендському філармонічному оркестрі, і це дратує мене більше, аніж я можу комусь зізнатись. Але вони не мають ліків проти такої хвороби, правда?

— Еее… — Взагалі-то такі ліки винайшли, і Джером на бульварі Адама Клейтона Пауелла робив на них вельми успішний бізнес.

— Від акустики, від публіки щось у мені ніби клацає, і я повертаюся додому, ненавидячи всіх, я розмовляю сама до себе, сперечаюся з собою різними голосами, не можу отямитися від роздратування по кілька днів. І повір мені, я вже тобі казала, що вчителювання — це не для мене. — Піппа могла не працювати завдяки грошам тітки Марґарет та дядька Велті (Еверетт також не працював, завдяки їм же таки — його професія «музичного бібліотекаря», як я здогадувався, хоч її спочатку й нахваляли як надзвичайно успішну кар’єру, була радше таким собі неоплачуваним стажуванням, а рахунки оплачувала Піппа). — А тінейджери? Мені гидко навіть спостерігати, як вони пхаються в консерваторії або грати влітку в симфонічних оркестрах у Мехіко. А діти молодшого віку геть несерйозні. Мене дратує те, що вони такі діти. Як на мене, то вони надто легковажно до всього ставляться, не цінують те, що мають.

— Учителювання й справді паскудна праця. Я б теж не хотів цим займатися.

— Так, але ж… — ковток вина, — якщо я не можу грати, то що мені лишається? Бо, ти ж розумієш, з Евереттом я весь час кручуся біля музики й відвідую різні курси — але, чесно кажучи, я не люблю Лондон, він темний і дощовий, і в мене там майже немає друзів, і в своєму помешканні я вночі іноді чую плач, жахливе скавуління десь у мене за дверима, і знаєш, ти знайшов роботу, яка тобі до вподоби, і я рада за тебе, бо я іноді не можу зрозуміти, навіщо я живу на світі.

— Послухай-но… — Я розпачливо думав, що сказати. — Повертайся додому.

— Додому? Ти хочеш сказати, щоб я повернулася сюди?

— А куди ж?

— А як бути з Евереттом?

Я не знав, що їй на це сказати.

Вона подивилася на мене критичним поглядом.

— Він і справді не подобається тобі, так?

— Гм… — Навіщо мені брехати? — Не подобається.

— Якби ти знав його краще, він би тобі сподобався. Він хороший хлопець. Спокійний і врівноважений — дуже надійний.

На це я теж не міг нічого відповісти. Я такими якостями не відзначався.

— А щодо Лондона, то я не раз думала, чи не повернутися мені в Нью-Йорк.

— Справді думала?

— Звичайно. Мені бракує Гобі. Дуже бракує. Він жартує, що міг би винаймати тут для мене помешкання за ті гроші, які ми витрачаємо на телефонні балачки, — звичайно, він досі живе тими днями, коли розмова з Лондоном коштувала не менш як п’ять доларів за хвилину. Щоразу, коли ми розмовляємо, він намагається вмовити мене повернутися сюди… ну, ти знаєш Гобі, він ніколи не говорить про це прямо, але постійно натякає, мовляв, тут з’являються нові робочі місця, посади в Колумбійському університеті…

— Він справді це говорить?

— Знаєш, на певному рівні я не уявляю собі, що живу так далеко. Велті завжди водив мене на уроки музики та симфонічні концерти, але Гобі лишався вдома, він приходив нагору й приносив мені щось перекусити після школи, допомагав саджати чорнобривці для мого наукового проекту з біології. Навіть тепер, коли я застуджуюсь або коли не можу пригадати, як готувати артишоки чи як видалити пляму від воску на скатертині, до кого я звертаюся за порадою? До нього. Але, — мені примарилося чи то від вина вона трохи розімліла? — сказати тобі правду? Ти знаєш, чому я приїжджаю додому так нечасто? У Лондоні, — вона збиралася заплакати? — я нікому цього не розповідала, але в Лондоні принаймні я не думаю щосекунди: «А ось тут я за день до того йшла додому. А ось тут ми з Велті й Гобі в передостанній раз обідали». Там принаймні я не думаю так багато: чи мені повернути тут ліворуч? Чи праворуч? Уся моя доля залежить від того, на який поїзд я сяду: на F чи на шостий? Жахливі передчуття. Усе ніби закам’яніло. Коли я повертаюся сюди, мені знову тринадцять — я маю на увазі, не в найкращому сенсі. Усе зупинилося в той день, зупинилося буквально. Ти знаєш, що я не виросла на жоден дюйм відтоді, як це сталося?