Розділ X

— Ні, — сказав я, відсуваючись назад на своєму стільці, зрошений холодним потом, затуливши обличчя долонями. — Ні.

— А ти думав, її взяв твій батько? Я трохи втішав себе думкою, що ти так подумав. Бо він і так уже був у глибокій дупі. І так уже крав у тебе.

Я відсунув долоні вниз по обличчю й дивився на нього, неспроможний говорити.

— Я її підмінив. Так. То був я. Я думав, ти знаєш. Ну пробач, мені дуже шкода, — сказав він, а я тим часом сидів і дивився на нього з роззявленим ротом. — Я тримав її в школі, у себе в шафці. Хотів пожартувати. Хоча, — він слабко всміхнувся, — може, не тільки пожартувати. Але послухай мене. — Він постукав долонею по столу, щоб привернути мою увагу. — Присягаюся, я не хотів привласнити її. Такого плану в мене не було. Хіба міг я знати, що таке станеться з твоїм батьком? Якби ти залишився ще бодай на одну ніч, — він викинув руки вгору, — я її повернув би тобі, присягаюсь, я її повернув би. Але я не зміг умовити тебе залишитися. Ти мусив їхати! Негайно, в цю ж таки хвилину! Ні, я їду, Борисе, їду! Не можу зачекати навіть до ранку! Я мушу їхати, мушу їхати, цієї ж таки секунди! А я боявся сказати тобі, що вчинив.

Я витріщив на нього очі. У горлі мені геть пересохло, а серце закалатало так швидко, що я міг думати лише про те, щоб сидіти дуже тихо й сподіватися, що його ритм уповільниться.

— Тепер ти розлютився, — сказав Борис смиренним голосом. — Ти готовий убити мене.

— Ти що намагаєшся мені сказати?

— Я…

— Що ти мав на увазі оцим підмінив її?

— Послухай, — сказав він, нервово озираючись навколо. — Пробач мені. Я знав, що це погана думка — нюхати наркоту разом. Я знав, що це може скінчитися катастрофою. Але, — він нахилився вперед і поклав руки на стіл, — я почував себе через це препогано, повір. Хіба я прийшов би до тебе, якби мене не мучили докори сумління? Хіба вигукнув би твоє ім’я на вулиці? А коли я кажу, що хочу повернути тобі свій борг, я це кажу цілком серйозно. Я хочу тобі його повернути. Бо ця картина допомогла мені збити статок, вона зробила мене…

— Що ж тоді лежить загорнуте в сховищі у передмісті, де я його поклав?

— Що? — вигукнув він, піднявши брови, й відсунувся назад на своєму стільці, а тоді подивився на мене, задерши підборіддя. — Ти жартуєш зі мною? Стільки минуло часу, а ти жодного разу?..

Але я не міг йому відповісти. Губи в мене ворушилися, але жоден звук із рота не вилітав.

Борис ляснув по столу.

— Ти йолоп. Ти хочеш сказати, що жодного разу не розгортав свій згорток? Як ти міг не дивитися, що там у тебе лежить?..

Коли я все ще нічого йому не відповів, затуливши обличчя долонями, він потягся через стіл і поторсав мене за плече.

— Це правда? — збуджено запитав він, намагаючись зазирнути мені у вічі. — Жодного разу? Не розгорнув його, щоб подивитися?

У задній кімнаті пролунав жіночий зойк, безглуздий і пустий, а за ним гримнув так само безглуздий чоловічий сміх. Потім гучно, як скрегіт пилки, задеренчав блендер у барі — і деренчав, не змовкаючи, протягом надто тривалого часу.

— Ти не знав? — запитав Борис, коли гуркіт нарешті стих. У задній кімнаті пролунав сміх та оплески. — Як ти міг не…

Але я не міг промовити жодного слова. Численні графіті на стінах, ярлики й каракулі, пияки з хрестиками замість очей. Десь далеко пролунав хрипкий спів — давай, давай, давай. Стільки всього навалилося на мене відразу, що я насилу міг відновити дихання.