Розділ X

— Послухай-но, що я тобі скажу, Борисе. Я не хочу вплутуватися в щось протизаконне. Не ображайся, — сказав я, — але я намагаюся вибратися з халепи, в яку несамохіть потрапив, а до того ж маю намір одружитись, тепер у мене життя складається по-іншому, і я зовсім не хочу…

— Тоді чому ти не дозволиш, щоб я тобі допоміг?

— Я маю на увазі зовсім не те. Я не хочу розводитися про це, але я вчинив щось таке, чого робити було не слід, і тепер намагаюся все виправити. Точніше, намагаюся зрозуміти, як би це виправити.

— Важко все виправити. Ми дуже рідко маємо такий шанс. Іноді тільки й лишається — докласти всіх зусиль, щоб не спіймали.

Вродлива пара підвелася й попрямувала до виходу, тримаючись за руки. Розсунувши завісу з намистин, вони виплили разом у тьмяний холодний світанок. Я дивився, як розсунуті дівочими стегнами намистини розгойдуються й клацають після того, як вони крізь них пройшли.

Борис відкинувся на стільці. Він не відривав від мене погляду.

— Я намагався отримати її назад, щоб повернути тобі, — сказав він — Було б чудово, якби мені це вдалося.

— Ти про що?

Він спохмурнів.

— Саме тому я й приходив до твоєї крамниці. Я певен, ти чув, що відбулося в Маямі. Мене непокоїло, що ти подумав, коли інформація про ту подію з’явилася в газетах, і боявся, що через мене вони вийдуть на тебе, розумієш? Тепер я вже так не боюся — але все ж таки. Я загруз у цьому по шию — але розумів, що організація була поганою. Я повинен був довіряти своїм інстинктам. Я, — він колупнув ключем ще одну коротку понюшку; ми залишалися єдиними людьми в цій частині бару; маленька татуйована офіціантка, чи адміністраторка, чи хто там вона була, зникла в неясно видимій задній залі, де я краєм ока помітив людей, що сиділи на розтріпаних канапах і, схоже, дивилися якусь порнуху 1970-х років, — одне слово, там творилися жахливі речі. Я повинен був це передбачити. Люди постраждали, і я сам мало не потерпів, але я здобув важливу науку з тих подій. Завжди є помилкою — стривай, дай мені договорити, — завжди є помилкою, як я вже казав, робити справи з людьми, яких не знаєш. — Він затиснув ніс і передав пакетик під столом мені. — А проте ми чомусь завжди про це забуваємо. Ніколи не об’єднуйся з чужинцями, коли робиш велику справу! Ніколи! Люди можуть казати: «О, ця особа гідна довіри», і мені хочеться вірити в це, така моя вдача. Але так усякі лажі й відбуваються. Своїх друзів я знаю, ти ж розумієш. Але друзів моїх друзів — чи можу я знати? Звичайно ж, ні. Саме так люди й заражаються СНІДом, згоден?

Мені не слід було нюхати кокаїн — я це розумів, уже нюхаючи його; я без нього вже наковтався наркотиків, щелепи мені стиснуло, й небезпека повної відключки наповзала на мене, збриживши поверхню шибок у вікнах.

— Хай там як, — говорив Борис (говорив він дуже швидко, тупцяючи ногою під столом), — а я думав про те, як би повернути її назад. Думав, думав, думав! Звичайно, скористатися нею я більше не можу. Я надто сильно на ній обсмалився. Звичайно, — він неспокійно засовався на стільці, — я не тому приходив до тебе, якщо мислити точно. Хоч почасти попросити в тебе пробачення я, звичайно, хотів. Сказати тобі: «Пробач мені» — власним голосом. Бо, чесно кажучи, я почуваюся винним перед тобою. Але почасти також я хотів заспокоїти тебе, сказати, щоб ти не хвилювався, читаючи всю ту фігню в газетах, бо, можливо, ти думаєш — я, власне, не знаю, що саме ти думаєш. Але мені не хотілося думати, що до тебе все це доходить і тебе опановує страх, бо ти не знаєш точно, що саме відбувається. І боїшся, щоб цей слід не привів їх до тебе. Це мені неабияк псувало настрій. І саме тому я хотів поговорити з тобою. Повідомити, що я усунув тебе з цієї історії — ніхто не знав про наші близькі взаємини. А крім того, сказати тобі, що я справді хочу її повернути. Докладаю для цього дуже великих зусиль. Адже, — він підніс три пальці до лоба, — я збив собі завдяки їй справжній статок, я тепер хочу, щоб вона повернулася до тебе, щоб ти тримав її у своїй стінній шафі чи де там, міг дістати її звідти й помилуватися нею, як колись. Бо я знаю, як ти її любив. Я й сам її зрештою полюбив.

Я витріщився на нього. Короткий спалах наркотику частково осяяв мені те, що він говорив.

— Борисе, про що ти говориш?

— Ти знаєш.

— Ні, не знаю.

— Не примушуй мене казати це вголос.

— Борисе…

— Я намагався сказати тобі. Я просив тебе не від’їздити. Я віддав би її тобі, якби ти зачекав бодай один день.

Завіса з намистинок досі метлялась і цокотіла на протязі. Жилаві скляні коливання. Я дивився на нього, і мене охоплювало темне прозоре відчуття того, як одне марення наповзає на інше. Дзенькіт срібних ложок і виделок жаркого полудня в ресторані у Трайбеці, Лусіус Рів посміхається мені через стіл.