Розділ X

Раптом я відчув на плечі чиюсь руку. Хтось знімає з мене окуляри.

— Привіт, — сказав я незнайомій жінці, що несподівано всілася мені на коліна.

Жанна. Привіт, Жанно. Що ти тут робиш? Та, власне, нічого. А ти? Порнозірка, засмагла в солярії, з декольте вивалюються силіконові цицьки. У мене в родині всі вміють ворожити по руці — дозволиш мені прочитати твою долоню? Чом би й ні; її англійська мова була майже досконалою, але слова було важко розчути через гамір, що панував у клубі.

— А ти, я бачу, природжений філософ. — Вона водила по моїй долоні кінчиком яскраво-рожевого нігтя. — Дуже, дуже розумний. Тобі часто щастило й не щастило, злети і падіння — ти багато чого пережив. Але ти самотній. Ти мрієш зустріти дівчину, з якою міг би прожити решту свого життя, правильно я кажу?

Але тут знову з’явився Борис, сам-один. Він притягнув стілець і опустився на нього. Зав’язалася коротка розмова українською між ним і моєю новою знайомою, після якої вона почепила мої окуляри мені на ніс і пішла геть, але спочатку стрельнула в Бориса сигарету й поцілувала його в щоку.

— Ти її знаєш? — запитав я Бориса.

— Ніколи досі її не бачив, — сказав Борис, сам закуривши сигарету. — Ми можемо звідси піти, якщо хочеш. Юрій чекає на вулиці.

Була вже ніч. Заднє сидіння в автомобілі здавалося затишним куточком після стовпотворіння в клубі (неяскраве світіння приладової дошки, тихо ввімкнене радіо), і ми каталися годинами, сміючись і розмовляючи; Попчик міцно спав на колінах у Бориса, а Юрій також долучився до нашої розмови, хрипко розповідаючи про своє дитинство в Брукліні, про «цеглу» — так він називав будівництво, — поки ми з Борисом пили теплу горілку з пляшки й нюхали кокаїн прямо з пакетика, який він дістав із кишені свого пальта; Борис вряди-годи передавав цей пакетик Юрієві. Хоч кондиціонер і працював на повну потужність, у машині було пекло; з обличчя Бориса струменів піт, а його вуха палахкотіли, як вогонь.

— А знаєш, — казав він (він уже скинув піджак, розстебнув застібки на манжетах, укинув їх до кишені й підкасував рукави сорочки), — це твій батько навчив мене пристойно вдягатись, і я вдячний йому за це.

— Атож, мій батько багато чого нас навчив.

— Так, — щиро сказав він, кивнувши головою, без іронії, й витер носа тильним боком долоні. — Він завжди мав вигляд джентльмена. Бо поглянь, наприклад, на тих чоловіків у клубі — шкіряні пальта, велюрові спортивні костюми, ніби тільки вчора іммігрували. Куди ліпше вдягатися просто, як твій батько, пристойний піджак, пристойний годинник, але класний — простий, знаєш, — і намагатися не відрізнятися від загалу.

— Маєш рацію.

Підмічати такі речі — моя робота, і я вже звернув увагу на годинник Бориса — швейцарський, ціною, либонь, тисяч у півсотні баксів, як то кажуть, годинник європейського плейбоя, — надто показний, як на мій смак, але дуже скромний супроти тих обсипаних діамантами брил золота й платини, що їх я бачив у його клубі. А на внутрішньому боці передпліччя я помітив у нього синє тату зірки Давида.

— Що це? — запитав я.

Він підняв руку, щоб я роздивився її ближче.

— IWC. Хороший годинник — наче внесок у банку. Ти завжди можеш віддати його в заставу або продати в скрутну годину. Це біле золото, але на вигляд як неіржавійка. Ліпше мати годинник, який здається дешевшим, ніж є.

— Ні, я про татуювання.

— А… — Він закотив рукав і подивився на свою руку з жалем. Але тату мене більше не цікавило. Світло в автомобілі було неяскраве, але я за будь-якого світла міг упізнати сліди від голки. — Ти маєш на увазі зірку? Це довга історія.

— Але ж… — Я добре знав, що про сліди від уколів ліпше не питати. — Ти ж не єврей.

— Ні, — сердито відказав Борис, опустивши рукав. — Звичайно, ні!