Розділ X

— Гаразд, — сказав він, крутячи в пальцях незапалену сигарету. — Їдьмо, з’ясуємо, що за нісенітницю ти хочеш мені показати.

Борис стояв так далеко, коли я відмикав парадні двері помешкання Гобі, ніби боявся, що коли я оберну ключ у замку, то весь будинок злетить у повітря. Його водій припаркувався перед будинком у другому ряду в клубах диму, який з’явився невідомо звідки. Як тільки ми сіли в автомобіль, розмова між Борисом і водієм відбувалася лише українською мовою, і знання розмовної російської, які я здобув за два семестри в коледжі, мені не допомогли.

— Заходь, — сказав я, ледве стримуючи усмішку.

Невже цей йолоп подумав, що я хочу напасти на нього, або викрасти його, або щось таке? Але він досі стояв на вулиці, з руками в кишенях пальта, дивлячись через плече на водія, якого звали чи то Генка, чи то Юрій, чи то Георгій, чи то хер його знає як.

— Що з тобою? — запитав я.

Якби я не так набрався, його параноя могла б розгнівати мене, але я вважав її лише кумедною.

— Ще раз прошу тебе сказати мені, чого ми сюди приваландалися? — запитав він, стоячи ще досить далеко від дверей.

— Ти побачиш.

— А ти живеш тут? — запитав він із підозрою, зазирнувши всередину вітальні. — Це твій дім?

Двері, коли я відчиняв їх, заскрипіли гучніше, ніж я сподівався.

— Тео, це ти? — гукнув Гобі з протилежного кінця будинку.

— Я.

Він був одягнений для вечері, в костюмі з краваткою — чорт, подумав я, може, в нього гості? Але тут я усвідомив, що ще не настав час вечері, а враження було таке, ніби вже третя ночі.

Борис обережно прослизнув за мною, тримаючи руки в кишенях пальта, залишивши парадні двері широко розчиненими позаду себе, дивлячись на великі базальтові урни, на канделябр.

— Гобі, — сказав я, він увійшов до вітальні з піднятими бровами, місіс Дефріз боязко тупцювала за ним, — привіт, Гобі, ти пам’ятаєш, я тобі розповідав про…

— Попчик!

Маленький білий клубочок, який із почуттям обов’язку дріботів до вхідних дверей, завмер на місці. Потім заскавулів на високій ноті й побіг так швидко, як тільки міг (а дуже швидко бігти він уже не міг), а Борис, гучно зареготавши, впав навколішки.

— Ох! — вигукнув він, схопивши собаку, який крутився й випручувався. — Та ти потовщав! Він став товстий! — обурено сказав Борис, коли Попчик підстрибнув і лизнув його в обличчя. — Ти дозволив йому потовщати! Привіт, пустишка, маленький пухнастику, привіт! Ти мене пам’ятаєш, так?

Він перекинувся на спину й витягся, сміючись, а Попчик усе ще скавучав від радості й стрибав на ньому.

— Він мене пам’ятає!