Розділ X

— Чому? Тепер?

— А тому! — У барі стояв темний рев. Я ніколи не почував себе таким впевненим у собі у своєму житті, давно так не радів власній винахідливості. — Ходімо! Допивай!

— Нам і справді треба піти?

— Ти будеш задоволений. Обіцяю тобі. Ходімо! — сказав я, простягши руку й потрусивши його за плече, дуже приязно, як мені здалося. — Повір мені, це не якийсь обман, це сюрприз, який тобі дуже сподобається.

Він відхилився назад зі згорнутими руками й підозріло подивився на мене.

— Я думаю, ти сердишся на мене.

— Борисе, що за херню ти говориш. — Я був такий п’яний, що ноги в мене підігнулися, коли я почав підводитись, і я мусив ухопитися руками за стіл. — Не сперечайся. Просто ходімо та й усе.

— Я думаю, буде помилкою кудись із тобою піти.

— Чому? — запитав я, подивившись на нього напівзаплющеними очима. — То ти йдеш чи не йдеш?

Борис подивився на мене холодним поглядом. Потім ущипнув себе за ніс і сказав:

— Ти мені не скажеш, куди ми йдемо?

— Ні.

— Ти не заперечуватимеш, коли нас відвезе туди мій водій?

— Твій водій?

— Атож. Він мене чекає десь за три квартали звідси.

— Ну ти й жук! — Я подивився вбік і засміявся. — То ти маєш власного водія?

— Ти не заперечуєш, якщо ми візьмемо його з собою?

— А чому б я став заперечувати? — сказав я після короткої паузи.

Хоч я й був дуже п’яний, але поведінка Бориса примусила мене насторожитися: він дивився на мене з пильним і дивним розрахунком у погляді, якого я ніколи не бачив у нього раніше.

Борис допив горілку й підвівся.