Розділ IX

— Будьте розважливі. Я пропоную вам вихід із безвихідної ситуації.

— Вихід? — Маямі, Гамбург — самих назв цих міст мені вистачило, щоб я знову недовірливо засміявся. — Вихід із якої ситуації?

Рів витер губи серветкою.

— Я радий, що вам усе це здається таким кумедним, — спокійно промовив він. — Бо я цілком готовий зателефонувати тому джентльменові з департаменту крадіжок творів мистецтва, згаданому в публікації, і розповісти йому все, що знаю про вас, про Джеймса Гобарта й про ту оборудку, яку ви здійснюєте разом. Що ви скажете на це?

Я відкинув серветку, відштовхнув назад свій стілець.

— Що ж, телефонуйте йому, не вагайтесь. А коли захочете поговорити про нашу справу, телефонуйте мені.

Роздратування змусило мене залишити ресторан так швидко, що я майже не усвідомлював, куди йду. Та коли я опинився за три або чотири квартали від нього, моє тіло почало тремтіти з такою силою, що я мусив зупинитися в брудному маленькому парку на південь від Кенел-стріт і сісти там на лаві, задихаючись, устромивши голову між коліньми, мій костюм від Тьорнбулла й Ассера під пахвами весь просяк від поту, а я був схожий (так, принаймні, на мене з підозрою дивилися похмурі ямайські няньки та старі італійці, які обмахувалися газетами) на приголомшеного невдачею молодшого брокера, який щойно натиснув не на ту кнопку й програв десять мільйонів.

Через дорогу була якась сімейна аптека. Коли моє дихання заспокоїлося, я перейшов туди — на слабкому весняному вітрі я почувався мерзлякувато, самотньо, — купив пепсі з холодильника, не взявши решти, й повернувся під листяний затінок парку, сівши там на притрушену сажею лаву. Навколо літали й били крильми голуби. Вуличний транспорт із гуркотом мчав до ближнього тунелю, до інших містечок, інших міст, інших бульварів і паркових алей, розколювався на великі безликі потоки торговельного сполучення між штатами. І така велика спокуслива самотність була в цьому гуркоті, майже виклик, як поклик моря, й уперше я зрозумів, який імпульс спонукав мого батька забрати всі гроші зі свого банківського рахунку, забрати свої сорочки з хімчистки, залити повний бак в автомобіль і, ні з ким не попрощавшись, покинути місто. Розпечені сонцем автостради, клацання кнопок на радіо, зерносховища й вихлопні гази, широкі простори відкривалися перед ним, наче потаємний гріх.

Неминуче я подумав про Джерома. Він жив у кінці вулиці Адама Клейтона Пауелла, за кілька кварталів від останньої зупинки на Третій лінії, але ми з ним іноді зустрічалися в барі під назвою «У брата Джея» на Сто Десятій. То була забігайлівка для робітників із піснями Білла Візерса в музичному автоматі та липкою підлогою, професійні алкоголіки відключалися тут після третього бурбону о другій годині дня. Але Джером не продавав пігулок менш як на тисячу доларів, і, хоч я знав, що він із радістю продасть мені кілька пакетиків героїну, мені здалося, що буде набагато менше клопоту зловити таксі й поїхати просто до Бруклінського мосту.

Бабця з собакою чихуахуа, малі діти відбирають одне в одного фруктове морозиво на паличці. Над каналом пролітають сигнали сирен, зливаючись далекою закулісною нотою з дзвоном у моїх вухах, було в цьому щось військово-механічне, схоже на тривале гудіння снарядів, які наближаються.

Затуливши вуха долонями (які зовсім не заглушували дзвону, коли щось його підсилювало), я сидів тихо й намагався думати. Мої дитячі махінації з комодом тепер здавалися мені безглуздими, я просто повинен піти до Гобі й зізнатися, що я накоїв; у цьому немає нічого смішного, суцільна гидота насправді, але краще нехай він почує це від мене. Як він відреагує, я не міг собі уявити; антикваріат був єдиною справою, в якій я щось тямив, мені нелегко буде знайти собі іншу роботу з продажу, але я мав досить вправні руки, щоб прилаштуватися в якійсь майстерні, якщо виникне така необхідність, — золотити рамки або сточувати котушки; за реставрації платили небагато, але так мало людей розуміли, як лагодити старовинні меблі, повертаючи їх до більш-менш пристойного стандарту, що хтось неодмінно візьме мене на роботу. Щодо статті, яку я прочитав, то я був розгублений, ніби потрапив на середину якогось поганого фільму. З одного боку, це була досить-таки спритна оборудка: якийсь умілий шахрай виготовив копію мого «Щигля» (а в тому, що стосувалося його розмірів і техніки малювання, це не становило труднощів), і підробку передавали туди-сюди, користуючись нею як заставою в оборудках із наркотиками, бо нерозумні наркодилери та федеральні агенти вважали її за першотвір. Та байдуже, якою надуманою ця історія здавалась у стосунку до мене та до реальної картини, — Рів правильно про все здогадався. Хто знає, скільком людям Гобі розповів про те, як я прийшов у його дім? Або скільком людям розповіли про це ті люди? Але досі ніхто, навіть Гобі, не здогадався, що означає перстень Велті: я перебував у тій самій галереї, що й картина «Щиголь». Ось у чому начинка пирога, як сказав би мій батько. Через цю історію я можу потрапити до в’язниці. Французький крадій творів мистецтва, який запанікував і спалив чимало вкрадених ним картин (Кранаха, Ватто, Коро), сів до в’язниці лише на двадцять шість місяців. Але то було у Франції, незабаром після 11 вересня, а тепер у світлі нових антитерористичних законів музейні крадіжки дістали новий, набагато серйозніший статус «розкрадання культурних цінностей». Покарання стали набагато суворіші, а надто в Америці. І моє персональне життя не витримає, якщо його піддадуть ретельному розслідуванню. Навіть якщо мені пощастить, я отримаю від п’яти до десяти років.

Які — якщо бути чесним — я заслужив. З якого дива мені здавалося, що я зможу зберегти картину? Я давно-давно хотів дати їй раду, повернути її до музею, якому вона належала, але чомусь знаходив нові й нові причини не повертати. Думки про те, як вона лежить у мене загорнута й запечатана в передмісті, піднімали мій настрій, але самого мене знищували, стирали, ніби, заховавши картину, я збільшував її силу й надавав їй могутнішої та жахливішої форми. І навіть ретельно обгорнута і схована в одній із комірок сховища, вона вихопилася назовні й у шахрайській публічній розповіді осяяла світову пам’ять.

— Гобі, — сказав я, — я потрапив у халепу.

Він подивився вгору, відірвавши погляд від японської скрині, яку реставрував: півні та журавлі, золоті пагоди на чорному тлі.

— Я можу допомогти?

Він обводив крило журавля акрилом на водній основі, це було щось дуже відмінне від оригіналу, де крило було обведене фарбою на основі шелаку, але перше правило реставрації, як він мене раніше навчав, полягає в тому, щоб не робити того, чого потім не можна буде виправити.

— Річ у тім, що… Я й тебе втягнув у цю історію. Ненавмисне.

— Ну що ж… — його пензель не затремтів, — якщо ти пообіцяв Барбарі Ґвібборі, що ми допоможемо їй із меблями для дому, який вона збудувала в Райнбеку, то викручуйся сам. Кольори чакр. Ніколи про таке диво не чув.

— Ні. — Я став міркувати, що б його сказати кумедного або легкого. Місіс Ґвібборі, дотепно прозвана Заглючкою, завжди була для нас джерелом жартів — але мозок відмовлявся мислити. — Боюся, що ні.

Гобі випростався, заклав пензель собі за вухо, витер лоб яскраво пофарбованою в психоделічно червоний колір хусточкою, так ніби в неї вичавили африканську фіалку, певно, він купив її на одному зі своїх розпродажів у якої-небудь схибленої бабусі.