Розділ IX

— Розумієш — я не записував своїх оборудок у книги. Я брав гроші готівкою. І я хочу сказати, що ти не зміг би нічого дізнатися, навіть якби переглянув усі папери.

— Тео. Не примушуй мене допитуватися. Скільки меблів ти продав?

— О, — зітхнув я, — дюжину? Можливо, — докинув я, коли побачив розгублений вираз на обличчі Гобі.

Насправді я продав їх утричі більше, але був твердо переконаний, що більшість людей, яких я обшахрував, були надто неосвіченими, щоб це зрозуміти, або надто багатими, щоб їх це турбувало.

— Господи, Тео, — сказав Гобі після приголомшеної мовчанки. — Дюжину речей? Але не за таку ціну? Не так дорого, як Аффлека?

— Ні, ні, — поквапно сказав я (хоч насправді я продав деякі меблі вдвічі дорожче). — І я нічого не продавав нашим постійним клієнтам.

Тут, принаймні, я не набрехав.

— Тож кому ти їх продавав?

— Жителям Західного узбережжя. Кіношникам і технарям. Людям з Волл-стріт також, але переважно молодикам. Багатим і безголовим.

— Ти маєш список своїх клієнтів?

— Ні, реального списку я не маю, але…

— Ти можеш сконтактувати з ними?

— Розумієш, це складно, бо… — Я не турбувався про людей, які вірили, що знайшли справжній «шератон» за помірковану ціну й поквапилися геть зі своїми копіями, думаючи, що обшахрували мене. Тут спрацювало давнє правило Caveat Emptor[144]. Я ніколи не стверджував, що ті меблі були оригіналами. Мене турбували люди, яким я продав меблі навмисне — яким я навмисне брехав.

— Ти не складав списків?

— Ні.

— Але ти їх пам’ятаєш? Ти зможеш їх знайти?

— Більш-менш.

— Більш-менш? Я не розумію, що це означає.

— Є квитанції — адреси доставки. Щось можна з’ясувати.

— Ми маємо гроші, щоб усі їх викупити?