Розділ IX

— То що там у тебе сталося? — спокійно запитав він, потягшись рукою до блюдця, в якому змішував фарбу.

Тепер, після того як мені виповнилося двадцять років, формальність різних поколінь між нами зникла, я спілкувався з ним як із другом, чого не уявляв собі в стосунках із моїм батьком, якби він досі був живим, — я постійно смикався б, намагаючись зрозуміти, чи маю якісь шанси здобути від нього правдиву відповідь.

— Я… — Я помацав рукою, аби переконатися, що стілець позаду мене не липне й можна спокійно на нього сісти. — Гобі, я припустився дурної помилки. Справді, дуже дурної, — сказав я у відповідь на його добродушний, поблажливий жест.

— Знаєш, — він накапав піпеткою в блюдечко натуральної умбри, — дурною це було помилкою чи не дурною, а я минулого тижня на цілий день зіпсував собі настрій, коли побачив, що просвердлив дірку в стільниці місіс Вассерман. А стіл був добрий, доби Вільяма та Мері. Я знаю, вона не побачить того місця, де я залатав дірку, але для мене то була прикра мить.

Через те що він так неуважно слухав, мені стало ще гірше. Швидко, наче ковзаючи вві сні, я вивалив на нього всю історію про Лусіуса Ріва та подвійний комод, не згадавши про Платта й підписаний заднім числом чек у моїй нагрудній кишені. Коли я почав, то вже не міг зупинитися, наче моїм єдиним обов’язком було говорити й говорити, так бандит з автотраси бубнить щось при світлі електричної лампочки в місцевому поліційному відділку. На якомусь місці моєї розповіді Гобі перестав працювати й заклав пензель собі за вухо; він уважно слухав, зсунувши брови, з виразом насупленої арктичної білої куріпки, який я так добре знав. Потім він дістав пензель із соболиної шерсті з-за вуха й занурив його у воду, перш ніж витерти шматком фланелі.

— Тео, — сказав він, затуливши очі долонею. Я забуксував, усе твердячи й твердячи про нереалізований чек, глухий кут, погане становище. — Зупинись. Я все зрозумів.

— Пробач мені, — белькотів я. — Мені не слід було це робити. Ніколи. Але це справжній кошмар. Він розлютився, прагне помститись і має до нас якісь інші претензії — претензії, що не стосуються цієї справи.

— Ну що ж. — Гобі скинув окуляри, і я бачив, що він спантеличений, з того, як обережно в паузі, що настала, він намагався дібрати слова для відповіді. — Що зроблено, те зроблено. Немає сенсу погіршувати становище. Але, — він замовк і на мить замислився, — я не знаю, хто цей чоловік, але якщо він подумав, що цей комод роботи Аффлека, то він має більше грошей, аніж мізків у голові. Заплатити за нього сімдесят п’ять тисяч — адже саме стільки він тобі заплатив?

— Так.

— Тоді його голову слід перевірити, ось що я тобі скажу. Меблі такої якості з’являються на ринку раз або двічі на десять років, можливо. І вони не беруться невідомо звідки.

— Так, але…

— Також, кожному дурневі відомо, що справжній Аффлек коштує набагато більше. Хто стане купувати таку річ, попередньо не з’ясувавши всіх обставин? Ідіот, більше ніхто. До речі, ти, — сказав він, перемкнувши свою увагу на мене, — правильно вчинив, коли він висунув претензії. Ти хотів повернути йому гроші, але він їх не взяв, так ти мені сказав?

— Я не пропонував йому повернути гроші. Я запропонував викупити в нього комод.

— За більшу ціну, аніж він його в тебе купив? А який це матиме вигляд, якщо він звернеться до суду? Чого він не зробить, можеш мені повірити.

У мовчанці, у клінічному світлі його робочої лампи я усвідомив, які ми непевні щодо наших подальших дій. Попчик, лежачи на згорненому рушнику, який Гобі постелив для нього між пазуристими ніжками стола, що стояв під стіною, ворушився й гарчав уві сні.

— Послухай-но мене, — сказав Гобі; він витер кіптяву з рук і потягся за пензлем із якоюсь фантомною рішучістю, наче привид, сповнений бажання зробити свою справу. — Продавати речі я ніколи не був мастаком, ти знаєш, але я давно в цьому бізнесі. Й іноді, — він рішуче змахнув пензлем, — межа між бажанням похвалити свій товар і відвертим обманом лежить у густому тумані.

Я чекав невпевнено, не відриваючи погляду від японської скрині. Вона була дуже гарна, справжня окраса домівки відставного морського капітана в глухому куточку Бостона. Різьба на слоновій кістці та мушлі каурі, цитати зі Старого Заповіту, вигаптувані незаміжніми сестрами, вечорами запах китового жиру в каганцях, тиша близької старості.

Гобі знову відклав пензель.

— О Тео, — сказав він напівсердито, потерши лоба тильним боком долоні й залишивши на ньому темну пляму. — Ти чекаєш, коли я почну тебе шпетити? Ти набрехав тому мужику. Ти спробував це залагодити. Але мужик не хоче продавати комод. Що ти можеш зробити ще?

— Я продав не тільки комод.