Розділ VIII

— О, привіт, — сказав Гобі, підводячись на ноги та обтрушуючи холошу штанів. — Пробач мені! Я не мав наміру тебе налякати! Я хотів поміняти цю раму відразу по тому, як ти приїхав. Звичайно, я хотів би поставити хвилясте бендгаймівське скло в цих старих вікнах, але кілька прозорих шибок мало що змінять… Що з тобою? — запитав він, коли я випустив із рук шкільну сумку й упав у крісло, наче контужений солдат, який вибрався з поля битви.

У мене поїхав дах, як сказала б моя мати. Я не знав, що мені робити. Я чудово усвідомлював, яким дивним поглядом іноді дивиться на мене Гобі, яким схибленим я маю йому здаватись, а проте я був постійно огорнутий туманом внутрішнього набату: здригався щоразу, коли хтось підходив до дверей; підхоплювався на ноги, наче ошпарений, коли дзвенів телефон; пересмикувався, ніби вдарений електричним струмом, від «поганих передчуттів» і міг вискочити з-за парти й помчати зі школи додому, аби переконатися, що картина досі перебуває в наволочці, що ніхто досі не надірвав обгортку й не намагався розмотати стрічку. На своєму комп’ютері я обшукав весь Інтернет у пошуках законів, які мали стосунок до крадіжки творів мистецтва, але зміг знайти лише окремі фрагменти, що не давали ясного й логічного погляду. Потім, після того як я прожив у Гобі вісім місяців, що не відзначилися нічим незвичайним, я натрапив на несподіване розв’язання своєї проблеми.

Я був у добрих взаєминах з усіма вантажниками, які працювали на Гобі. Більшість були нью-йоркськими ірландцями, незграбними, добродушними хлопцями, які лише трохи не дотягли до служби в поліції або в пожежному департаменті, — Майк, Шон, Патрик, Малий Франк (який зовсім не був малий, а, навпаки, завбільшки з холодильник), — але були серед них також двійко хлопців з Ізраїлю, Равів і Аві, та мій улюбленець, російський єврей на ім’я Гриша.

— «Російський єврей» — це оксюморон, — пояснював він, огортаючи себе хмарою ментолового диму. — Принаймні для російського розуму. Бо «єврей» для антисеміта — це не те саме, що справжній росіянин, — Росія відома цією логікою.

Гриша народився в Севастополі й запевняв, що його пам’ятає («чорна вода, сіль»), хоч його батьки емігрували, коли йому було тільки два роки. Світловолосий, цеглисто-червоний на обличчя, з опуклими очима, схожими на яйця дрозда, він був одутлий від перепоїв і так недбало вдягався, що нерідко нижні ґудзики його сорочки були розстебнуті, але поводився він так зухвало й самовпевнено, що явно вважав себе красунчиком (і, хто знає, може, він колись і справді ним був). На відміну від кам’яноликого містера Павликовського, він любив побазікати і знав безліч жартів, або анєкдотів, як він полюбляв їх називати. Він розповідав їх кумедним і швидким, але монотонним голосом.

— Думаєш, ти вмієш матюкатися, мажоре? — добродушно запитав він у мене, піднявши голову від шахової дошки в кутку майстерні, де він і Гобі іноді грали пополудні. — Ану вріж. Обпали мені вуха.

І я вилив йому на голову такий потік брудної, матірної лайки, що навіть Гобі — який не зрозумів жодного слова — відхилився назад, сміючись, і затулив собі вуха обома руками.

Одного похмурого полудня незабаром по тому, як почався мій перший осінній семестр у школі, я був сам удома, коли Гриша зупинився біля нас, щоб вивантажити якісь меблі.

— Привіт, мажоре, — сказав він, відкинувши вбік недопалок, який тримав затиснутим між подряпаним великим і вказівним пальцями. Мажор було одним із глузливих прізвиськ, якими він мене називав. Російською мовою воно, здається, означало «крутий» абощо. — Доведи, що з тебе може бути користь. Допоможи мені вивантажити це сміття з машини.

Усі меблі для Гриші були «сміттям».

Я подивився повз нього на вантажівку.

— Що там у тебе? Воно важке?

— Якби воно було важке, поприґунчік, я не просив би, щоб ти мені допоміг.

Ми внесли меблі в дім: дзеркало в позолоченій рамі, обгорнуте набивним матеріалом, підставку для свічок, комплект стільців для їдальні, — і, коли все це було розгорнуте, Гриша прихилився до буфета, який Гобі реставрував (доторкнувшись спочатку до нього пальцем, аби переконатися, що він не липкий), і закурив цигарку «Кул».

— Хочеш одну?

— Ні, дякую.

Насправді я хотів закурити, але боявся, що Гобі відчує запах тютюну від мене.

Гриша відігнав цигарковий дим рукою з брудними нігтями.

— То що ти сьогодні робиш? — запитав він. — Хочеш допомогти мені пополудні?

— Як допомогти?